Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 53

Тоді з руїн вийде жінка у барвистому лахмітті, байдужа до себе і мовчазна. Вона зуміла знехтувати своєю молодістю і красою, котрі лишила в руїнах, і ніколи не згадуватиме про це. Десь знайде собі вбогий притулок і житиме там покірно аж до смерті, остерігаючись темних вулиць, лісу й музики, яка змушує душу покидати тіло, а також правдивих дзеркал.

Леонід Панасенко

ПЕРЕМОЖЕНОМУ — ЛАВРИ

Ігри хотіли провести в рік їхнього двохсотліття, та сонце в той рік з’являлося тільки чотири рази, і геліографи Нових Афін не встигли передати сусідам навіть життєво важливі повідомлення.

Лише ранньої весни в рік 107-й від Помилки Комп’ютера вперті вітри, що день у день прилітали з Егейського моря, розгребли чорне сміття хмар, і людям частіше став відкриватися втомлений лик світила. Воно було, як і раніше, цегляно-червоним, тому що попіл загиблих, як про це свідчать легенди, піднявся навіть у космос і тепер мав падати на голови живих аж до кінця людського роду. Тіло сонця здавалося розпливчастим, хистким, ніби драглі медузи, однак це давно нікого не лякало. Ті вчені, що вижили після Помилки Комп’ютера і на яких не вистачило гніву, щоб їх убити, встановили: на великій висоті постійно дмуть ураганні вітри, несуть попіл та пісок. Шкода лише, казав суддя Спірос, що тим вітрам не вистачає люті або взагалі загасити це сонце, або розігнати, розсіяти нарешті столітні сутінки.

Хай там що, а перші просвіти в хмарах викликали загальні радощі.

Поміж пагорбів землянок бігали й верещали від щастя діти. Хоч як їх лаяли матері, вони стрибали в глибокі калюжі, здіймали хмари бризок, а то й з’їжджали з пагорбів-дахів по гнилій торішній траві, наче по снігу.

«Треба обновити дренажну систему, — подумала ліва голова Спіроса, дивлячись на калюжі. — Інакше сирість доконає нас».

Права голова судді, яка спостерігала в цей час за переблисками найближчого геліографа, примощеного на дивом уцілілій фабричній трубі, нахилилася до посильного, шепнула йому щось на вухо. Орест підхопився і, кумедно викидаючи в боки босі ноги, побіг униз слизьким схилом.

Суддя Спірос сидів на вершині своєї землянки, на широкій кам’яній плиті — можливо, навіть надмогильній, яку притягли на пагорб чи то його батько, чи то дід. Саме сховище теж побудував дід. Втім, так чинили всі, хто вцілів після Помилки Комп’ютера. Щоб захиститись від радіації, шалених вітрів та безперервних дощів, люди почали засипати своє житло (себто підвали в розвалинах і одноповерхові будиночки) землею. Чим більший курган, тим безпечніше. Самі вигадували примітивну вентиляцію, намагалися закріпиш стелю, щоб, боронь боже, не впала й не розчавила. Вони зарились у землю, як кроти, і земля вкотре рятувала своїх безтолкових господарів.

«А справді — кроти, — подумала ліва голова. — Навіть зовні наші Нові Афіни нагадують великий пагорб з териконами кротячих нір… Цікаво, куди це він відправив мого посильного?»