Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 56

Між пагорбів землянок ішла гола Електра. Дівчаті не було й п’ятнадцяти, однак за зиму вона неймовірно розквітла: усі лінії юної зневажниці звичаїв іще торік були переважно прямими, а тепер округлилися, груди налилися хмільним соком життя, а в карих очах з’явилася якась лукава загадка. Неначе Електра не жила в такій самій напівтемній норі, як усі, неначе відкрилась дівчині цієї весни лише їй відома таємниця.

— Щоб я осліп! Вона стає жінкою! — вигукнула ліва голова судді Спіроса.

— Авжеж… Та річ не лише в тім… — Права голова говорила замислено, очі її з ніжністю дивились услід дівчині. — Електра відчула свої крила. Вони її хвилюють…

Над лопатками Електри, ніби горб, випиналися складені крила. Вони були шкірясті, ледь рожеві. Ззаду крила, на яких безладно розсипалися каштанові коси, нагадували чи то накидку, чи то весняний світлий плащ.

Дівча йшло і пустотливо шльопало ногами, цілячись у папівпересохлі калюжки. Дивлячись на Електру, хотілося забути, що життя на Землі вочевидь скінчилося. Жевріє, як вугілля на згарищі… Втім, як можна говорити про кінець життя, доки на просторах планети б’ється хоча б двоє сердець?!

— Сьогодні твоя черга командувати тілом, — зловтішно нагадала ліва голова. Це означало: нічого тобі, братику, витріщатися на молоденьких мутанток; займись-но ти не лише принадами, але й мерзотами життя: розігрівай доісторичні консерви, кип’яти чай, вислуховуй службові донесення бідного на розум, зате вірного Ореста, віддавай розпорядження. Одне слово, живи, брате, і будь поближче до землі, до нашої спільної нори… Крила прокляті хоча б уже тому, що на них прилетіли в день Помилки Комп’ютера крилаті ракети.

Уже на восьму ранку почали прибувати марафонці із ближніх поселень.

Жителі Нових Афін, розмістившись на дахах своїх осель, зустрічали їх привітальними вигуками. Помічники судді Спіроса фіксували час фінішу, щоб потім, коли прибіжать із найвіддаленіших селищ, шляхом найпростішої арифметичної дії визначити переможців.

Для гри у м’яч набралося чотири команди. Тут-таки надули дюжину м’ячів, по три на кожну гру, а в єдині ворота поставили, як завжди, шестирукого Костянтина.

Довго сперечалися: чи розділяти в кросі забіги людей та кентаврів. Уже майже зійшлися на тому, щоб не розділяти. Але тут озвався мовчазний Хірон, який під час дискусії знову щось дожовував. Він проковтнув останній шматок і трубним голосом виголосив:

— Гаразд, я побіжу з усіма. Та що буде, якщо я наступлю випадково комусь на ногу?

І він підняв і показав усім величезне підковане копито. Забіги відразу ж розділили.

Коли дійшла черга до плавання, знову спалахнула суперечка: чи можна гідролюдям під час змагань дихати водою?

— Все це бридня! — гарикнула, розізлившись, ліва голова Спіроса. — Безглузда сама постановка питання! Кожен дихає, як може, як йому зручніше. А на місці звичайних людей я взагалі не поліз би у воду в таку холоднечу. Нехай гідролюди змагаються між собою.