Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 195

Дочекаюсь, бувало, поки дружина вгомониться і засне (вона у мене жінка строга, навряд чи їй були б до вподоби мої нічні мандри), вийду на балкон, стану на перила, відштовхнусь — і лечу.

В одному місці телеантену підрівняю, щоб у людей нерви не псувалися через неякісне зображення, в іншому кватирку причиню, аби вітром скло не вибило, ще десь зупинку зроблю — послухаю, як закохані цілуються-милуються, різні ніжні слова одне одному нашіптують. Просторо, чисто, дихається — як спраглому п’ється. Хтозна, до якого часу тривали б отакі мої польоти, якби не дурний випадок.

Лечу якоїсь зимової ночі над Куренівкою, над парком Фрунзе, дивлюсь — спить хтось, скоцюрбившись, на лаві. Коли б це було серед літа, я, певно, не звернув би на сплюха ніякої уваги. Спить — то й хай собі. Може, у квартирі задуха дошкуляла, може, з дружиною погиркався — у житті чого не буває. А тільки ж надворі зима! Мороз градусів близько двадцяти, сніжок потроху сіється. Замерзне, бідолаха, пропаде ні за цапову душу.

Знизився, підходжу до лави, піднімаю чолов’ягу — аж це працівник нашого відділу Панас Качка. Не встиг до тями прийти, прочухався він та як верескне:

— Саш-ш-уню! А ти звідкіля тут?

Я геть розгубився. Замість того щоб вигадати якусь більш-менш правдоподібну історію та посадити Панаса в таксі та відправити додому, я щосили рвонув угору і на очах отетерілого колеги щез за висотним будинком. Здається, він щось кричав мені навздогін, трохи навіть пробіг засніженою алеєю, однак чи так це було насправді, чи то мені, настраханому, видалося — стверджувати не берусь.

До ранку я й очей не склепив. Лежав, потерпав: розплеще Панас чи подумає, буцім йому все те приверзлося? З такою думкою і на роботу поїхав. А там з’ясувалося, що побоювання мої не були марними. Не встиг я всістися за свій робочий стіл, як двері мого кабінету відчинилися і на порозі з’явився чималенький гурт колег. Дивляться на мене, ніби вперше бачать, безглуздо усміхаються, де в кого у руках — записники й ручки.

— Ну розказуй… — підморгують.

— Що розказувати? — я вдав, ніби ніяк не второпаю, про що мова.

— Ет, облиш! — сміються. — Нам Панас про все розповів. Давай, тільки по порядку і не дуже швидко, щоб устигли записати. Це не дуже важко?

— Ах он ви про що! — я мляво усміхнувся, подумки вилаявши Качку найсолонішими словами, які тільки знав. — Що ж тут розказувати…

Колеги ображено загомоніли.

— Як що? Для тебе це, звичайно, простісінька річ, ми розуміємо, а для нас?

І засипали мене купою ідіотських запитань. Десь треба спеціально навчатись такій здатності чи можна опанувати самотужки? Чи для того, щоб літати, потрібен якийсь дозвіл, чи можна обійтися без нього? А вдягатися як треба? А на здоров’ї це не позначається?

І тому подібне, і так далі. Перечекавши оцю зливу, я розвів руками.

— Навіть не знаю, що вам сказати… Роблю це дуже просто. Виходжу на балкон, стаю на перила, відштовхуюсь…