Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 193
Олександр Тесленко
Марта була така вражена, що не стрималась і, аплодуючи, закричала:
— Браво! Браво!
Тої ж миті рипнули двері і до відділу зазирнув Кравчина.
— Що у вас тут сталося? В чому справа?
— Врядигодько винайшов цілком оригінальний і досить-таки захоплюючий комплекс виробничої гімнастики, — пояснив Жмурковський.
Якийсь час Кравчина мовчки спостерігав за Врядигодьком, потім зненацька спохмурнів.
— Взагалі-то непогано придумано, але ж сліди…
Аж тоді всі помітили: там, де устиг ступнути Врядигодько, позалишалися чималенькі, неприємного сіро-чорного кольору плями.
— Справді… — розчаровано сказала Марта. — Так не годиться… Чого доброго, мене як єдину у відділі жінку примусять білити і стіни, і стелю. А воно мені треба? Й так за роботою ніколи вгору глянути…
— Я придумав! — крикнув із-під стелі Врядигодько. — Я придумав! Адже не обов’язково ходити у черевиках? Правда? Можна принести з дому капці — і тоді ніяких слідів не лишатиметься.
Гурт жваво загомонів. Погляди усіх звернулися на Кравчину.
— Капці? — роздумливо перепитав Кравчина. — А що… Це вихід. І, як на мене, не зовсім поганий…
Відтоді ніхто у відділі не байдикує…
ДИВНИЙ ГІСТЬ
Слон стовбичив перед дверима моєї квартири і мав вигляд людини, яка з чиєїсь недоброї волі зненацька забула своє прізвище.
— Що сталося, дорогенький?
Мій бадьорий тон, схоже, видався йому не вельми доречним. У всякому разі, він так пригнічено хитнув хоботом і глипнув на мене з такою сивою безнадією в очах, що я аж зігнувся під вагою до кінця не усвідомленої вини. «Еге, — подумалося, — тобі, здається, й справді не дуже затишно на цім світі. Або в преферанс до нитки програвся, або на службі неприємності…»
Мовби прочитавши мої думки, Слон протяжно зітхнув і цим майже зворушив мене.
— Витри ноги, — сказав я, дістаючи з кишені пальта ключі. — Вибач, що нагадую, але сам бачив, яке чортзна-що на вулиці робиться.
Слон мовчки потоптався на ганчірці перед дверима, прогупотів до кімнати і важко зсунувся у крісло. Я сів навпроти, витягнув пачку сигарет. Поки прикурювали, мовчали. Зрештою мені спало на думку, що мовчання — золото, і тому не варто розтринькувати його так необачно, і я поцікавився:
— Як ся маєш, друже?
Слон підняв на мене незмигний погляд, проте не зронив і півслова.
«Так і є, — подумав я. — Щось сталося… Дивно зовсім не те, що ти відмовчуєшся, зрештою, у кожного бувають хвилини, коли хочеться помовчати, а оце німе здивування в твоїх очах. Мов у хворої собаки…»
— Я хотів спитати, чи маєш якісь новини, — пояснив я, прикурюючи нову сигарету.
— Ет, які можуть бути новини… — Слон аж в оцю мить одвів погляд убік. — Живу, сіно жую… А ти як?
Ох, уже ці мені інтелігентські витребеньки! Чудово знає, що я знаю: чхати він хотів на усі мої проблеми і клопоти — своїх хоч відрами вичерпуй! — а проте обов’язок ввічливості — понад усе…
Нічим не виказавши своєї проникливості, я на хвилю замислився. Що ж цікавого сталося у моєму житті за ці місяці, відколи ми не бачилися? Начебто й нічого… А втім…
