Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 194
Олександр Тесленко
— Матримоненка пам’ятаєш?
— Це той, чия дружина довгенько не могла відшукати роботу до смаку?
— Атож. Щоправда, дружина його вже прилаштувалася, але не в тім річ.
— Он як! — Слон мляво підняв ліве вухо і глипнув на мене з дивною недовірою. — І куди ж вона прилаштувалася?
— Не знаю. Але, — тут я ледь-ледь підвищив голос, — не в тім річ!
— А в чім?
— Матримоненко уже старший — ось у чім.
Задоволений напрочуд вдалим, як на мене, закінченням фрази, я відхилився на високу спинку крісла і непевно осміхнувся. За неписаними правилами Слон мусить спершу здивуватися, відтак обуритися. Справді, чому це старшим призначили Матримоненко, а не мене? Чим я гірший? По-перше, у мене бездоганний профіль. По-друге, моя дружина ніколи не шукала роботу. Нарешті, я не знаю жодної іноземної мови, а це, як на теперішні часи, явище досить рідкісне Слон потвердив мої найгірші підозри: він не здивувався і не обурився. «Отже, ніяких сумнівів не лишається— тобі треба поспівчувати… Але в чому?» По хвилі я спробував поміняти тему.
— Може, по грамині? Вдома, на жаль, немає, але я міг би збігати…
Слон знову зітхнув і замість відповіді заходився відкривати свій «дипломат». Спершу на світ божий з’явилася пляшка «Боржомі», за нею — пакуночок з апельсинами.
— Марокко, — знехотя проказав Слон, і закордонні пахощі виповнили кімнату.
Після того як ми випили, я розсердився.
— Слухай, що тобі пороблено? Яка тебе муха сьогодні вкусила? Га?
Слон роздумливо похитав хоботом, але своєї душі мені не відкрив. Остаточно втративши душевний спокій, я надав ще по одній і, не чекаючи, як відреагує на це мій гість» випив. Не знаю, може, цей мій вчинок його доконав, може, щось інше, а може, він ще з самого початку, ще до того, як ми зустрілися, запланував собі таке, але він також випив і одразу по цьому підвівся.
— Ну, бувай здоровий. Я пішов.
— Куди? — я аж нестямився од здивування.
— Як куди? — Слон і собі витріщив очі. — В зоопарк, куди ж іще. Мене вже, певно, розшукують…
— Ах он воно що… Ну, коли так…
На порозі Слон зупинився і винувато опустив вуха.
— На тролейбус не даси? В борг, звичайно…
— Ти мене дивуєш! — я по-справжньому обурився. — Ким-ким, а скнарою не був ніколи.
Я дав йому чотири копійки — одну «двушку» і дві по одній — і він погупотів до сходів.
Може, ви знаєте, за яким чортом він приходив?
СИЛА КОЛЕКТИВУ
Про те, що я вмію літати, протягом тривалого часу ніхто навіть не здогадувався. Втім, воно й не дивно. Людина я скромна, точніше кажучи, сором’язлива, отож здатність свою не зовсім звичайну вважав за краще не афішувати. Літав здебільшого вночі, без розпізнавальних вогнів, на малих висотах. Якщо ж узяти до уваги, що сучасний городянин частіше придивляється не до неба, а до того, що у нього під ногами робиться — як не одну вулицю перекопають, так другу; як не з-за одного рогу навіжений автомобіліст вискочить, так із-за іншого, — то і зовсім стане зрозумілим, чому майже рік я без будь-яких перешкод використовував свій фантастичний привілей і почувався у повітряному просторі вільніше, ніж дехто на землі. Так звик, признаюся, що вже й уявити собі не міг, як це інші вдовольняються звичайнісіньким існуванням.
