Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 192

Після тривалих роздумів було вирішено залучити до розв’язання цієї проблеми Миколайчика.

— Байдикує! — авторитетно заявив останній через кілька днів. — Можете плюнути мені в очі, якщо брешу. Він спить із відкритими очима — явище, як на мене, не таке вже й рідкісне.

— Це нахабство! — озвалася Марта. — Я ще можу зрозуміти, коли людина спить нормально, як усі. Але з відкритими очима…

— Марта має рацію, — занепокоївся Миколайчик. — Уявіть, як поведе себе Кравчина, коли дізнається про ці фокуси. Адже він подумає, що й ми також…

На обличчя Гаркавого лягла тривожна тінь, Жмурковський у задумі потер вказівним пальцем лівої руки праву скроню, Марта, очевидно, цілком погоджуючись з Миколайчиком, обурено глипнула на Врядигодька. Потому, не змовляючись, усі посхоплювалися на рівні і тісним колом оточили сплюха.

— Врядигодько! — єхидно почав Жмурковський. — Товаришів по роботі цікавить, чому ти нічого не робиш.

— Тю! — здивувався Врядигодько. — Я ж у вашому відділі недавно! І взагалі — я ще молодий спеціаліст.

— По-перше, давно, — сказав Миколайчик, — скоро буде рік.

— По-друге, — додав Гаркавий, — ми всі молоді спеціалісти. Марта, наприклад, навіть не встигла вийти заміж.

— Між іншим, — спалахнула Марта, — я анітрохи в цьому не винна!

— Безперечно! — заспокоїв її Гаркавий. — Винні такі, як наш колега Врядигодько. Якби він не спав із відкритими очима, він давно б звернув увагу на те, що ти справжня красуня і… Однак не в тім річ. Річ у тім, що ми всі молоді спеціалісти, проте щось робимо: я не пропускаю жодного тиражу «Спортлото», Миколайчик успішно розв’язує шахові етюди, Жмурковський напружено розмірковує над тим, як підняти до небачених висот наш футбол, Марта невтомно читає й перечитує Дрюона. А ти?

Врядигодько знизав плечима. На якусь мить у відділі стало тихо.

— Нізащо не повірю, що ти нічого не вмієш, — підбадьорливо сказав Жмурковський. — Подумай гарненько.

— Ну, у дитинстві я захоплювався футболом, — нерішуче став мимрити Врядигодько, — і досить непогано грав.

— Не годиться! — категоричним тоном заявив Миколайчик. — По-перше, у мене від найменшого шуму починає боліти голова. А по-друге — це звичайнісінький плагіат.

— Чому ж плагіат? — образився Врядигодько. — Жмурковський — теоретик, а я…

— Ні-ні, — замахала руками Марта. — Тільки не ця божевільна гра. Мій сусіда грає в команді майстрів і місяцями не буває вдома. Хіба це нормально?

— В такому разі, — продовжив Врядигодько, переконавшись, що так просто од нього не відчепляться, — я міг би ходити по стелі. Правда, я не знаю, наскільки це зручно для всіх…

— Ой! — скрикнула Марта. — Це чудова ідея. По-перше, оригінально. По-друге, ти нікому не заважатимеш.

— А штукатурка? — буркнув Миколайчик. — Штукатурка не посиплеться на наші голови?

— Цілком слушне зауваження! — докинув Гаркавий. — Треба зробити перевірку.

Оскільки ніхто, в тому числі й Врядигодько, не заперечував, було вирішено провести експеримент негайно. Врядигодько вийшов із-за столу, кілька разів присів, відтак підстрибнув і… пішов. Спершу по стіні, далі — по стелі.