Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 191

— А, так ось у чому річ! — враз полагіднішав Павло Іванович. — Ні, я не знав. Вона й досі… Я вас преміюю з директорського фонду. І приготуйтеся до того, що незабаром вам доведеться повторити цей вояж. До цих, як їх… махайродусів, шаблезубих тигрів.

— На жаль, це неможливо, — знову збліднувши, прошепотів Демчук.

— Що таке?

— Ми забрали пальне на десять років наперед.

— Ну то й що? Заберете з одинадцятого і паняйте.

— Я щойно хотів забрати з одинадцятого. Але в одинадцятому нам зрізали, тобто зріжуть ліміти, і пального не вистачає навіть на те, щоб повернутися в наші дні.

— Що? Як це — не вистачає, щоб повернутися?

— Машина залишилася у майбутньому, — прошепотів Демчук.

Павло Іванович упав у крісло й обхопив голову руками. Раптом він схаменувся:

— Стривай! Ти ж був з машиною! Як же ти повернувся, га?

— Попутною, — відповів інженер, пхаючи під язик нову таблетку валідолу. — Там були хлопці з Комбінату вічних цінностей. Своєю машиною приїздили.

— Теж по пальне?

— Ні, пального їм вистачає. У них скоро перевірка, а план по асортименту не виконується. То вони їздили подивитися, чи не винайшов хтось вічного двигуна, щоб узяти собі. Або взагалі чогось такого. І не знайшли. Злі були, як чорти. Ледве упрохав їх, щоб узяли з собою.

Павло Іванович безтямно дивився на Демчука. Це була катастрофа, кінець усьому. Він відчув, як крісло під ним захиталося, затремтіло, мов спина норовистого коня, що кожної миті може скинути вершника додолу. Павло Іванович учепився руками за стіл і ненароком натиснув на клавішу зв’язку з відділом постачання.

— Слухаю, Павле Івановичу, — відгукнувся начальник відділу Колобко.

Директор мовчав, і Колобко вирішив порушити паузу:

— Павле Івановичу, я тут підготував акт на списання різного мотлоху, що з експедицій натягли: кольчуги, сагайдак, вічні голки для примуса…

— Вічні? — стрепенувся директор. — Вічні голки списувати? Та я тебе самого спишу! Ану зв’яжіть мене з Комбінатом вічних цінностей! Зараз ми дьогтю виміняємо.

Демчук недовірливо посміхнувся.

Директор відчув, що крісло під ним стоїть міцно, як скеля.

— Що б ви без мене робили?! — мовив він поблажливо. — Як малі діти!..

Станіслав Павловський

ДОМАШНІ КАПЦІ

— Послухай-но, Жмурковський! — сказав Гаркавий. — Тобі не здається, що Врядигодько якнайбезсоромвішим чином байдикує?

— Та невже? — здивувався Жмурковський. — Їй-право, не звертав уваги.

— А ти зверни, — порадив Гаркавий.

На спостереження за поведінкою Врядигодька Жмурковський витратив два дні.

— Знаєш, — нерішуче промимрив він, коли Гаркавий знову торкнувся цієї теми. — Важко сказати… Можливо, маємо справу з формою діяльності, яка не вловлюється методами звичайного спостереження. Боюсь зробити поквапний, а отже — помилковий висновок…