Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 190

Були й інші можливості. Павлові Івановичу вже двічі доповідали, що інженер з експлуатації машини часу іноді потай відвідує найближче майбутнє: його дружина не могла угнатися за модою, а тепер випереджує її на три сезони. Павло Іванович дивився на це крізь пальці, бо з машиною завжди було все гаразд. Але сьогоднішній обурливий випадок…

У прочинені двері зазирнув робот:

— Повернувся інженер з експлуатації, повернувся…

— Хай зайде! — підскочив Павло Іванович і враз пригадав: «Хвилюватися шкідливо!»

Він зітхнув і ввімкнув свого електронного заступника. Покрутив чорну рукоятку. Стрілка піднялася до позначки «Рознос першої категорії». На шкалі «Тривалість» набрав «10 хвилин», але подумав, що ніколи, й залишив чотири хвилини. Після цього вийшов до бічної кімнати відпочинку, де була чудова звукоізоляція, і всівся навпроти акваріума.

Як тільки інженер з експлуатації Демчук переступив через поріг, над столом піднялася механічна рука й грюкнула залізним кулаком по спеціальній підставці з твердого сплаву, а з динаміків загримів підсилений у десять разів голос Павла Івановича, записаний на фоні рику голодних тигрів:

— Дармоїд! Вижену! Під суд підеш! Що? Мовчать!!!

Через чотири хвилини електронний заступник автоматично вимкнувся.

Павло Іванович вийшов у кабінет. Демчук — блідий, з краплями холодного поту на щоках — тремтячими руками дістав таблетку валідолу. Павло Іванович налив йому склянку води.

— Ну, розказуй, тільки швидко. Що там наші нащадки носять? Джинси знову в моді?

— Що ви, Павле Івановичу, — молитовно склавши руки, прохрипів інженер. — Це все брудні наклепи. Я ніколи не дозволяв собі…

— Чого ж ти по майбутньому без мого відома вештаєшся?

— Виробнича необхідність. Як ви знаєте, пальним для нашої машини часу слугує високоактивний дьоготь, гостру нестачу якого ми відчуваємо постійно. Тільки на одну вашу прогулянку… пробачте, поїздку до Риму на фінальну зустріч гладіаторів 100-го року до нашої ери пішла місячна норма дьогтю.

— Мені було необхідно оглянути допоміжні споруди Колізею, які не збереглися, — насупив брови Павло Іванович.

— Ну, звичайно, я зовсім не ставлю під сумнів наукову цінність вашої, гм… експедиції. Я просто кажу, що дьогтю теє… катма.

— Але ж я давав вказівку секторові історичних джерел знайти резерви!

— Так! Сектор рекомендував нам відвідати Сорочинський ярмарок у часи, описані Гоголем. Але дьоготь, який ми там знайшли, нам не підходить: при згорянні він дає не той спектр. Щоправда, один з наших працівників виявив на околиці Сорочинців ворота, обмазані майже ідеальним — з нашої точки зору — дьогтем. Але коли ми запитали в молодиці, яка там живе, звідки той дьоготь, вона висмикнула з тину кілок, і довелося терміново повертатися. Отже, у нас залишався один вихід: щоразу, коли треба дістати пального, ми вирушаємо у майбутнє і забираємо свій же таки дьоготь, який нам колись би виділили. Та й із запчастинами так само. Гальмівних блоків дають півтора на рік, а нам їх вистачає на чотири місяці. Минулого разу з вашою дружиною, якій ви просили показати пожежу храму Артеміди, ми не змогли загальмувати й опинилися аж у Юрському періоді — серед бронтозаврів і літаючих ящерів. Ваша дружина була, мабуть, дуже незадоволена. Їй тоді відібрало мову, але вираз обличчя… Вона вам нічого не казала?