Читать «Третій варіант» онлайн - страница 64

— Про це можна й не нагадувати, вчителю.

— От і добре. А тепер — спочивайте, думайте.

Цілий день, а потім і безсонну ніч Жанна була під враженням почутого. Її розум визначав титанічність задуму вчителя, але жіноче серце протестувало, бунтувало, обурювалося раціональним планом вихователя — силоміць подарувати дітям світ, абсолютно відмінний від світу їхніх батьків. Істина теж може бути деспотична, і тоді вона стає власним антиподом. Якщо душа самостійно не обрала власного напряму польоту, чи буде вона щаслива навіть за успішного завершення експерименту? Навряд. Збагнувши пізніше, що райська країна відкрилася їм по волі наставника, а не в результаті вільного вибору суверенної душі, чи полюблять той новий Едем зоряні птахи? Чи подякують учителям за таку «гуманну» сваволю? Душа може бути щаслива навіть у тривожних, буряних, катастрофічних умовах, якщо вона відчуває повну тотожність між своїм вибором і тим, що відбувається. Тутешні вихованці виростають у міфічному парнику, в екзотичній духовній оранжереї.

Так міркуючи, Жанна надвечір другого дня прогулювалася берегом, де недавно Космоандр врятував її від смерті. І тут вона зненацька зустрілася з ним.

Юнак з’явився перед нею несподівано, ніби виник з повітря. Жанна навіть оторопіла, угледівши його. Потроху заспокоїлася, рушила йому навстріч. Космоандрові очі блукали в просторі, але обличчя, все тіло очікувало її, — вона це чітко бачила. Він мовчав, потім, відчувши, що жінка зупинилася, тихо сказав:

— Дивна, я хотів тебе чути.

— І я шукала тебе.

— Шукала? — здивувався юнак. — Хіба ти мене загубила? Ми ж знайшли одне одного і тепер полетимо разом у Зоряну Домівку.

Від хвилювання й солодкого болю в грудях в неї перехопило віддих. Цей бідолашний юнак з легенди божевільного вчителя, котрий подарував йому безнадійну мрію про політ у нікуди, покохав її. Пекучий жаль пройняв серце Жанни. Треба щось робити, щось придумати. Треба відкрити для нещасної істоти двері лабіринту, з якого сам він ніколи не вибереться.

— Космоандре, — ніжно промовила вона, торкаючись його руки.

І не знала, як сказати страшну правду.

— Твоє сонечко хвилюється, — юнак зосереджено прислухався до її стану. — Мелодія спокою порушена. Що з тобою сталося?

— Завтра я мушу прощатися з тобою, Космоандре.

— Прощаєшся? Що таке — прощатися?

— Повертаюсь до свого світу. А ти зостаєшся тут.

— Хіба ти не бажаєш летіти зі мною? Хіба ми знайшли одне одного не навіки?

Така ніжність і розгубленість звучали в голосі юнака, що сльози виступили на очах Жанни. Вона сказала рішуче, ніби кидаючись у холодну воду: