Читать «Третій варіант» онлайн - страница 65

— Космоандре, тебе і всіх вас ошукано.

— Ошукано? — перепитав юнак. — Дивна, ти вживаєш слова, у яких відсутній смисл. Що означає — ошукати?

— Обдурити, приховати правду.

— Як це — приховати правду? Правда ж не річ, котру присиплеш піском, або втопиш у воді. Але й річ можна знайти. А правда завжди сяє, вона, як сонце… вона і є сонце нашої дії, мислі, чуття!

Жанна подивувалася його аргументації, зрозумівши, що недооцінила монолітності виховання цих дітей. Учитель, безумовно, передбачив можливість сумнівів і духовних конфліктів, давши учням бодай міфічну, але все-таки, зброю.

— Я спробую тобі пояснити, Космоандре. Річ у тім, що на цій планеті… на цій Землі, де всі ми живемо…

— Гніздо Радості?

— Ні, ні, вся планета…

— Зоряна Домівка?

— Бачиш, Космоандре, ти навіть не знаєш, що твоє Гніздо Радості — лише малесенький острів на… як би тобі пояснити?.. на дуже великій кулі. На цій планеті є багато таких островів, як цей, де ми тепер.

— Ти так уявляєш? — здивувався юнак, тривожно звівши брови.

— Я не уявляю. Я знаю.

— Знати й уявляти — одне й те ж. Ти, справді, — дивна. Хто ж нас обдурив, поясни? Якщо на морі буря, і мені радісно слухати її пісні, а моя подруга Квіточка тривожиться від цієї мелодії і бажає тиші та спокою, — хіба я обдурюю її, стверджуючи, що мені приємно й радісно?

Жанна зрозуміла: вчитель сформував психічний ряд своїх учнів, як цільний, багатомірний духовний калейдоскоп, всі візерунки якого правомірні, позбавлені суперечностей, антагонізмів. Тому й поняття обману — просто химера, абстракція.

— Якщо ти навіть відчуваєш, — вів далі юнак, — що, окрім нашого Гнізда Радості, є ще багато таких гнізд, і всі вони сплетені в одне гніздо, назване тобою планетою, а вона плаває в зоряному потоці, куди нам треба летіти, то хіба від цього щось змінюється? Хіба не зможеш полетіти зі мною в сферу великої радості? Крила твої ще не викохані, але я поможу тобі… Учитель допоможе…

— Ти не дослухав, Космоандре, — зітхнула Жанна, розгублено дивлячись на буйнобарвність заходу, немов шукала в тих райдужних переливах аргументів для пояснення. — Події не можна пояснювати, як кому захочеться. Є події однозначні. Наприклад, якби ти не врятував мене, я б утонула в морі. Навіки б зникла, померла…

— Куди можна зникнути? — на його мінливому обличчі заграла усмішка. — Ми, буває, граємося, в години розваги, і тоді силою думки та чуття міняємо вияв, а інші намагаються розпізнати того, хто міняється, в іншій подобі. Отже, можна змінитися, але зникнути, щезнути… Куди? Зоряна ж Домівка — єдина?

— Хай так, — відповіла Жанна, збентежена його суперлогічною аргументацією. — Тканина життя, з якої ми створені, справді залишається, але форми розпадаються. Тієї форми, яку ти врятував, уже не було б… Розумієш? Це називається вмерти. Тіло розпадається. І наші сучасні знання безсилі повернути його до життя.

Він мовчав, осмислюючи почуте, і Жанна поспішала сказати основне, заради чого розпочала цю розмову: