Читать «Третій варіант» онлайн - страница 48
Олесь Бердник
— Хто — «він»? — спитав Румянцев, наляканий моїм криком.
— Він, — слабким голосом повторив я. — Він… На іхтіозавра схожий…
Румянцев ще раз глянув в ілюмінатор і знизав плечима.
— Може, привиділося?
Я нічого не відповів. У мене вже не було сил доводити й сперечатися. Невідоме чудовисько змучило мене, і я не мав більше сил мовчати.
Тоді я вирішив розповісти про свої спостереження і здогади всім. Якщо цією таємницею океану зацікавляться тисячі людей у різних кутках земної кулі, можна не сумніватися: незабаром, як і багато інших речей, вона перестане бути загадкою.
Ось чому, повернувшись до Москви, я відклав на деякий час експедиційний звіт і наукові статті і написав те, що ви прочитали, хоч таємниця лишилася нерозкритою.
КОСМОАНДР
Мелодія старовинного танго сповнювала просторий салон океанського лайнера, рвалася крізь відкриті вікна в простір тропічної ночі. Пасажири тихоокеанського круїзу втішалися елегійними танцями, кавою та екзотичними міцними напоями. Жваво шмигали поміж столиками офіціанти, безмовно вгадуючи бажання клієнтів, створюючи атмосферу затишності, легкості, спокою. Зоряне дивоколо й океан дихали таємницею.
Молода гарна жінка у вечірній сукні старомодного покрою сиділа за столиком і невеликими ковтками смакувала каву. Дивилася у вікно на яскраві зірки, прислухалася до ласкавої мелодії танцю. Два джентльмени, котрі, попросивши в неї дозволу, тільки-но влаштувалися навпроти, з відвертим захопленням та подивом розглядали синьооку красуню, водопад її світло-русих кіс, елегантних форм руки з довгими пальцями музикантки або хірурга. Чорна сукня заманливо виділяла високий дівочий бюст. Краєм ока жінка вловлювала те відверте замилування нею, потай усміхалася. Сивий, повний, добродушний, із прозорими, сірими очима джентльмен зважився порушити мовчанку:
— Пробачте за нескромне запитання: мадемуазель мандрує з татом чи чоловіком?
— Прошу… — Жінка привітно усміхнулася, поставивши чашечку з кавою на стіл. — Я прихильниця простих стосунків. Десь читала… Чи не в Уітмена?.. «Якщо я хочу познайомитися з кимось на вулиці, чому б мені не підійти до нього?» Здається, так?
— Не читав Уітмена, — зітхнув сивий джентльмен. — Але щасливий назвати вам себе. Вільям Коун, археолог. А це — мій добрий знайомий.
— Річард Грум, — поспішно назвався худорлявий, чорноокий джентльмен, знімаючи окуляри. — Математик.
— Дуже приємно, — кивнула жінка обом. — Мене звати Жанна Мішо. А як ви догадалися, що я француженка?
— Особливий шарм, — засміявся сивий джентльмен. — Такими чарами володіють тільки парижанку..
— До речі, я не парижанка, — лукаво глянула на нього жінка. — Я уроджена індійка. З Пондишері. От вам і шарм.
— Тоді це щось генетичне, — пожартував Коун. — Може, від якоїсь вашої прабабки. А все ж таки… пробачте… ви подорожуєте з кимось?
— Сама.
— Така юна і сама?
— Юна? Мені двадцять сім років. Тільки не треба компліментів, що я маю вигляд вісімнадцятилітньої. На це є причини. Проте, джентльмени, я вже була одружена. Тепер удова. Чоловік мій, негоціант, загинув у авіаційній катастрофі, залишивши велике багатство. Я — мільйонерка. Бачите, легковажна яка. Це теж від прабабки. Вона була, як мені казав дідусь, вельми легковажна, коли майнула за своїм обранцем до таємничої Індії.
