Читать «Третій варіант» онлайн - страница 18

Біля нагорку бродили істоти зовсім безформені, що міняли раз-по-раз свої невиразні обриси; були істоти з десятьма пальцями, були схожі на гадюк, округлі, конічні, чотирикутні… Були з лапками: мохнастими, крючкастими, хвостастими, жгутастими… Були — схожі на звичайних головастиків, і драконоподібні, і з птичими головами… Трудно розказати, Миколка навіть не міг роздивитися на жадного з них, бо вони кишіли кодлом, як у мурашнику.

Лікар сказав, що багатьох він бачить уперше за все своє життя.

— В мікроскопі й однієї тисячної того, що тут єсть, я не бачив…

— Ну й мерзота ж! — горесно зідхнув Миколка. — І все на моїй ковдрі… Звідки тільки вони беруться?..

— З повітря, з повітря, татку мій, — трохи єхидно відповів лікар.

— Еге. А в повітря звідки скочив цей апетитний шматочок.

— Я думаю… Вано Сванідзе сів вечеряти.

— Ну, ви таке й скажете… Казна що!.. — обурився за свого друга Миколка. — Що він, падло жертиме, чи як?..

— А нащо падло? — спокійно відмовив лікар. — Ти мені ліпше скажи, чи єсть у вас у кімнаті варене м’ясо?

— Ну єсть. Так воно ж свіже.

— А скільки днів лежить?

— Та дні три, не більше…

— Го-го-го! Того, татку мій, вистане, щоб розплодилися такі от мурашки…

Миколка вороже поглянув на Скальпеля.

— А чому ви в лекціях своїх про це нічого не говорили?

Лікар спокійно відповів:

— А саме тому, що моя дальша лекція буде про те, як треба зберігати харчові продукти.

— Треба було зразу про все розказати! — суворо сказав Миколка. — А то бачиш, яку апетитну страву жерти доводиться.

Розмова стала загострюватися. Але й припинилася вона дуже несподівано.

Якась невиразна маса, видно з усього — жива істота, непомітно сунулася на сірім тлі вовняного ґрунту. Щільно наблизилася до наших мандрівників і всмоктала в себе голу Миколчину ногу.

— Ой-ой-ой-ой! Доктор, доктор, моя нога, моя нога! — закричав той злякавшися, що нога його зовсім щезла.

Він мало не крикнув «мамо», але уявіть собі, як засоромився би наш Миколка, коли б це сталося. Адже лікар Скальпель міг розповісти Іванові й Марусі з токарного цеху.

Але про Марусю він забув і лише намагався висмикнути свою ногу з грузької живої маси. Він уперся другою ногою, але й ця пішла вслід за своєю товаришкою. Лікар, не довго думаючи, схопив якусь друзку й наобмаш пирнув нею в м’яке, як кисіль, вороже тіло. Уламок м’яко пройшов до землі, не заподіявши тварюці ніякої шкоди. Лікар повторив свій напад іще раз, але з таким же результатом. А Миколку… Миколку затягала липка огидна маса. В розпачі лікар став орудувати й руками, й ногами, але марно: кисіль — як кисіль. Становище було безпорадне — в Миколки на волі лишилася тільки голова та плечі, а решта вся зникла…

З доброю думкою відтягти час неминучої смерти свого друга лікар став доглядати, щоб не зникла й Миколчина голова. Щойно край грузької маси наближався до шиї нещасного, він ударом кулачка змушував тварину відтягати смокчучі губи. Уже видно було, що опиратися довго не доведеться: лікар був плохий і кволий, а відтягати кулак від липкої маси доводилося з великим напруженням, щоб коварна тварина не засмоктала і його. Уперше йому довелося пожалкувати, що з фізкультури він читав лише лекції, а сам собі з цього ніяких висновків не робив. Тут у лікаря розійшлася теорія з практикою. Він, правда, читав і лекції проти курива, а сам не випускав з рота цигарки.