Читать «Третій варіант» онлайн - страница 17

— Ви ще не маєте наміру припинити досвід?

Лікар подумав, подумав і сказав:

— Татку мій, про це ти дізнаєшся в дальшому нумері… в дальшому нумері…

— То ви-не маєте наміру припинити експеримент?.. — допоминався свого Миколка.

Йому вже немов і не хотілося мандрувати далі цими ідіотськими хащами своєї ковдри.

А Скальпель повторив іще раз:

— Ти, бачу, хотів би втекти… Нє… Ми ще попоходимо, попоблукаємо, попошвендяємо, попомандруємо, пополазимо…

— Доктор…

— Попотюпаємо, попобігаємо, попоблукаємо, попо…

Лікаря Скальпеля в таких випадках звичайно спинити неможливо. Так немов щось заскочить у голові.

А Миколка хотів спитати, чи випише йому лікар Іван Скальпель документа про те, що він був хорий, а не гуляв по ковдрі; щоб Миколку Данильченка не зробили, часом, із ударника — прогульником…

Та про таке йому ніяково було запитувати, і він сказав:

— А яка, дядю Ваню, різниця між бактеріями, вібріонами, бацилями, та мікробами?

— … Попочимчикуємо… Що? Різниця? А… різниця та, що одні з них — це найдрібніші рослини, а інші — тваринного… по… по… походимо… — доктор хотів сказати «походження», але не міг…

Далі він уже продовжував свою стару пісню:

— … Попоходимо… Ми з тобою ще попоцугикаємо, попопихкаємо, попопобігаємо…

— Попопогавкаємо!.. — підказав розлючений Миколка.

Але зразу змовк. У сутінках він помітив, що вони, захопившися такою інтересною розмовою, мало не ввалилися в якусь безодню прірву. Прірва страшно нахабно перетяла їм дорогу так, що не видно було куди й обходити її.

З доктора Скальпеля зійшов той заскок, що так замучив терпеливого хлопця.

— Ну, брат, у тебе й одіяло, — сказав дуже добрий доктор. — Капітального санітарного обробітку потребує твоя ковдра… З такою ковдрою не матимеш доброго здоров’я… не матимеш, татку мій…

Увесь ґрунт складався із переплетеного й сплутаного між собою коріння, дровиняччя, дровіття. Звичайно, це все було вовняне волокниння, змішане з бавовною та всяким сміттям, залетілим у ковдру з пилюгою.

Навколо юрмилися тісною стіною велетні-стовбури — передрузані, переплутані, як бувало в хащах диких гірських пралісів.

Крізь гущавину цих стовбурів далі, як на п’ять кроків не видно нічогісінько.

Приятелі мусіли заховатися під якийсь стовбур, бо дощ із «порошинок», більших інколи за людський зріст, сипав невпинно.

— Твій приятель погано поводиться, — зауважив лікар, — це ж він, твій Іван, ніхто інший. Диви яку пилюку зняв…

Микола не відповідав нічого.

Раптом якийсь величезний дивний кусень якоїсь неприємної маси розтяв повітря й велетенський вовняний стовбур за три кроки від приятелів зігнувся й повалився від тяжкого вдару.

Хто дужче злякався, чи безстрашний завжди Миколка, чи флегматичний лікар, зразу сказати не можна. Але, трохи отямившись, наші репортери-бактеріологи підійшли туди, де впав дивний предмет. Стовбур пригнувся під величезним шматком м’яса, що в ньому порпалися цілі полчища невиданих і противних істот; деякі з них від удару розсипалися довкола й тепер тисячами сунулися назад на привабливі пахощі м’яса. Приятелі опинилися в небезпечному кільці. Миколка добрав останніх сил, стрибнув на найближчий пагорок, тягнучи за собою свого безпорадного друга.