Читать «Третій варіант» онлайн - страница 16

— Тоді — що ж, — погодився Миколка.

Йому стало трохи ніяково.

— Отож, — провадив далі лікар, недбало лягаючи вздовж «палички». — Якщо ця «друзочка» втрапить на пошкоджену людську шкуру, може затіяти людині туберкульозу на шкурі… Якщо зайде в легені — то тут уже розпочинаються сухоти; в кишках — теж туберкульоза, що звичайно кінчиться смертю…

Миколка з великою злістю приглядався до двох «дровинячок», таких невидких і нешкідливих у теперішньому їхньому стані.

— Як вони забрели до цієї ковдри? — спитав він, насупившись.

— А дуже просто. Хтось хорий на сухоти в тебе в кімнаті кашлянув чи плюнув: з мокротою в повітря вилетіли з його організму ці «палички»… Може, вони спочатку впали додолу, а потім, коли рідина, що їх оточувала, висохла, вони з повітряним струмом понеслися вгору Ну, а на ковдру спуститися їм уже нічого на важить… Та й порох міг їх, падаючи, захопити…

Микола з серцем попнув одну з колод і з подивом помітив, що глянцювата кора її ввігнулася від удару всередину й так лишилася. Лікар зараз же пояснив:

— Туберкульозна «паличка» вся затягнена воскуватою оболонкою, а тому стінки її такі м’які. Ця оболонка спричиняється до того, що туберкульозна «паличка» дуже живуча і довго може лишатися живою в людському тілі, збуджуючи в ньому затяжну, так звану, хронічну хоробу…

— Ах, дідько тебе забери! — все більше й більше розпалювався Миколка, шукаючи чогось очима.

А Скальпелеві дуже кортіло провадити лекцію далі.

— Слухай, слухай, — поспішав висловитися Скальпель, застерігши, що слухачева увага йде на щось інше. — Ця воскова оболонка — і лихо і щастя: всередині людського організму — це хороший панцир для «палички», а на свіжому повітрі, особливо проти соняшного світла, — вона нікуди не годиться. Туберкульозні «палички» дуже швидко гинуть проти сонця…

— Гаразд, вони в мене й без сонця пропадуть, — бурчав Миколка, чогось шукаючи. Його розбирала досада за свій страх, і він уже був неспроможен розумно мислити.

Він урешті найшов те, що йому було потрібно: це був довгий твердий уламок. Він щойно впав зверху, за два кроки від приятелів.

— Це ви називаєте «порохом»? — спитав він, беручи друзку правою рукою.

— Ну, звичайно, пил, — підтвердив лікар, — тільки не для нас… Ти що хочеш робити?..

— А ну злізайте, — спокійно й холодно запропонував Миколка, і коли Скальпель одійшов, хлопець накинувся на «дровяники», розбиваючи їх дубцем із «пилу»… І заспокоївся лише тоді, як від них лишилося саме воскове лахміття та шматки слизяви.

— Молодця, — глузливо похвалив лікар, що мовчки й байдуже стежив за побиттям «паличок». — Мо-лод-ця… Подумаєш — подвиг…

— Докторе, — покрикнув здивовано «переможець». — Чому ж ви не відійшли? Адже це я вас так заліпив?

— Ти, ти, мій друже. Хто ж іще може таке зробити? А відійти я не міг, бо за два кроки я вже нічого не бачу… Ти краще почисть мене: триклята слизява дуже пече…

Ледве стримуючи сміх, Миколка став так само енергійно чистити свого супутника і, між ділом, спитав у нього лукаво: