Читать «Гендерсон, повелитель дощу» онлайн - страница 39

— Вельмишановний гостю, пане Гендерсоне. Прошу, заходьте в наше місто, — сказав Ітело.

І я йому відповів:

— Сподіваюся, ви мене познайомите з усіма, хто в ньому живе.

Погода була розкішна, хоча й надміру суха, все затоплене сяйвом, і навіть пилюка здавалася запашною і діяла на мене збудливо. Нас уже чекав цілий гурт жінок, дружин Ітело, всі вони були голі, і чорні кола навкруг їхніх очей утворилися немовби внаслідок якоїсь особливої дії сонця. Світліша шкіра на їхніх долонях постійно нагадувала мені рожевий мармур. Через цю різницю кольорів і пальці видавалися більшими, ніж були насправді. Згодом я бачив, як декотрі з тих молодих жінок годинами стояли, кожна з мотузкою на пальцях, і грали в «ліжечко», причому за двома гравцями звичайно спостерігало по кілька глядачів, які кричали «Аху!», коли в котроїсь виходила особливо складна фігура. Жінки, що тепер зустрічали нас, стуляли докупи зап’ястки й плескали в долоні — їхня форма вітальних оплесків була саме така. Чоловіки вкладали пальці в рота й свистіли, іноді хором. Тепер, коли вже ніхто не плакав, я весело сміявся, широко роззявляючи рота під своїм великим запилюженим шоломом.

— А зараз, — сказав Ітело, — ми відвідаємо цариця Віллатале, моя тітка, а згодом чи, може, й водночас, і друга моя тітка, Мталба.

В цей час до нас підійшли дві жінки — кожна з парасолею в руках. Сонце пряжило немилосердно, і я обливався потом, бо ручки цих двох урядових парасолей, що мали форму розплесканої квітки, були футів вісім завдовжки і з такої висоти давали дуже мало затінку. Люди, які юрмилися навкруг мене, були надзвичайно вродливі; декотрі з них задовольнили б вимоги самого Мікеланджело. Далі ми вирушили по двоє, майже церемоніальним маршем, з Ітело на чолі процесії. Я посміхався, але вдавав, ніби це — гримаса, спричинена пекучим сонцем. Так ми марширували в бік царициного подвір’я.

І тепер я почав розуміти, яке тут стало лихо й чому всі плакали. Ми саме проминали загороду для худоби й побачили хлопця з великим, неоковирним дерев’яним гребенем; він стояв над коровою, горбатою, як і решта, коровою. Але річ не в цьому, річ у тому, що хлопець чистив і пестив її з такою дбайливою ніжністю, якої мені ще не випадало бачити. Гребенем він розчісував їй чубчик, дуже густий на опуклості між рогами. Він гладив її, обіймав, а вона почувала себе погано. Навіть коли б ви виросли не в селі, як я, ви відразу помітили б, що з твариною негаразд. Вона навіть не тицяла в нього мордою, як завжди робить корова, коли її пестять і вона розкошує від утіхи. Та й сам хлопець був зажурений і похмурий. Навколо них обох витала якась безнадія. Мені був потрібен час, щоб скласти все докупи. Ви повинні зрозуміти, що ці люди люблять свою худобу, як рідних братів і сестер, як власних дітей. Ось що пояснив мені Ітело: тільки для того, щоб описати різні форми рогів, вони там мають понад півсотні слів, і є сотні слів для позначення виразу коров’ячої морди, і ціла окрема мова для опису поведінки худоби. До певної міри я міг оцінити ці почуття. Я сам дуже любив декотрих своїх свиней. Але свиня — це тварина, наділена від природи дипломатичними здібностями. Вона чутливо реагує на всі прояви людської поведінки, і в спілкуванні з нею взагалі можна обійтися без слів.