Читать «Гендерсон, повелитель дощу» онлайн - страница 38

— Якщо я на це й розраховував, — сказав я, — то тільки з дурного розуму, сто чортів мені в пельку! Чи я не знаю, що в світі не залишилося таємниць? Мабуть, я таки схибнувся. Який з мене першовідкривач? Та й не задля цього я сюди прийшов.

І я почав пригадувати, задля чого сюди прийшов, водночас пильно придивляючись до того чоловіка й намагаючись угадати, відомо йому щось чи не відомо про справжню суть або глибинний зміст життя. І насамперед я з’ясував, що то похмурий вираз на його обличчі збивав мене з пантелику, а в душі він чоловік милий і добродушний. Він тільки мав дуже розвинене почуття власної гідності. Над ніздрями в нього починалися і збігали вниз обабіч рота дві глибокі зморшки — вони й надавали йому того виразу, який я витлумачив хибно. Він стояв, відхилившись назад, і це свідчило про велику силу в ногах та в колінах, а кутики його очей, оправлених у ту саму чорну рамку, що й очі одноплемінців, променилися блиском, який нагадував блиск темної позолоти.

— Он які справи, — сказав я. — Бачу, ви побували в світі. Чи, може, англійська мова тут друга мова для кожного?

— Ні, пане, англійську тут знаю лише я, — відповів Ітело. Він говорив трохи в ніс — можливо, тому, що ніс у нього був дуже широкий. — Школа в Малінді. Я там навчався. А також мій покійний брат. Багато молодих хлопців посилають звідусюди до школи в Малінді. Потім — школа в Бейруті. Я добрався аж туди. Тому й говорю по-англійському. Один я. І на багато-багато миль навкруги — ніхто більше, крім царя племені варірі Дафу.

Я зовсім забув поцікавитися, хто ж він, Ітело, такий, і тепер запитав:

— О, даруйте, либонь, і ви належите до царського роду?

— Моя тітка — цариця, — сказав він. — Віллатале. А житимете ви в другої моєї тітки, Мталби. Вона вам надасть свій дім, шановний гостю.

— О, чудово, — сказав я. — Ви дуже гостинні. Виходить, ви — принц?

— О, так.

Це мене трохи втішило. Він був такий великий і такий поважний, що я від самого початку здогадався про його високе походження. А він, прагнучи розвіяти мій поганий настрій, сказав, що, наскільки йому відомо, я тут перший білий за останні тридцять років.

— Знаєте, ваша високосте, — сказав я, — мабуть, для вас же ліпше не приваблювати сюди багато чужих людей. Думаю, те, що ви маєте, — це справжні скарби. Не знаю, в чому тут загадка, але я відвідував найстародавніші руїни в Європі, і вони не видаються навіть наполовину такими стародавніми, як ваше село. Якщо ви боїтеся, що я покваплюся розповісти про вас усьому світу чи що я почну робити знімки, то хай вас це не турбує. Така поведінка аж ніяк не в моєму дусі.

Ітело подякував мені за мої добрі наміри, але сказав, що тут немає нічого вартого уваги, аби приваблювати мандрівників. А я й досі переконаний, що мені вдалося проникнути в суть глибше, аніж це зробила географія. Зрештою, я ніколи не захоплювався географією; чи не найголовніша її властивість у тому, що коли ви визначили координати якогось місця, то вам більше немає чого сказати про нього.