Читать «Гендерсон, повелитель дощу» онлайн - страница 37

— Я Ітело. Я прийшов знайомитися. Ласкаво просимо. Вітаю вас.

— Як, ви сказали, вас звуть? — перепитав я, наставивши вухо.

— Ітело, — повторив він, уклоняючись.

Я теж віддав йому уклін, низько нахилившись у своїх коротеньких штанцях, із білим корковим шоломом на голові, з-під якого виглядало прикрашене великим неоковирним носом і напечене на сонці обличчя. Воно в мене іноді гойдається, мов дзвін, — таке враження виникає, коли я, погано чуючи на праве вухо, повертаю голову й наставляю до співрозмовника ліве, слухаючи боком і затримуючи погляд на якомусь предметі, щоб зосередити увагу. Так я зробив і тепер, чекаючи, що він скаже далі, і обливаючись рясним потом, бо геть розгубивсь і збентежився. І не міг повірити своїм вухам — ні калічному, ні здоровому; такий я був певний, що покинув цей світ. І хто мене не зрозуміє — адже я щойно відбув кількаденну подорож через широке плоскогір’я, де мені не трапилося жодного людського сліду, де зорі сяяли, мов помаранчі, де ці мільйоннобарвні згустки вибухового газу здавалися такими м’якими і свіжими на тлі чорного неба; а ще дивовижна свіжість повітря, та сама свіжість, яка огортає вас восени, коли ви виходите вранці з дому й бачите, що квіти вже прокинулись і радісно вітають життя, незважаючи на нічний мороз. Коли я переживав усе це в пустелі, вночі й уранці, відчуваючи, яке там усе близьке до первісної простоти, я був цілком переконаний, що мені пощастило вибратися за межі світу, бо, як усім відомо, світ замкнутий у собі. До того ж мене вразила стародавність цього краю, і я не сумнівався, що потрапив у якусь нікому не відому місцевість. А заплакана делегація тільки підтвердила цю мою впевненість. І ось переді мною чоловік, який говорить по-англійському, і він, звичайно ж, був десь тут поруч, коли я вихвалявся: «Покажіть мені своїх ворогів, і я їх повбиваю. Де тут лев-людожер, ведіть мене до нього!» А ще я підпалював кущі й вимахував рушницею — одне слово, корчив із себе блазня.

Я почув себе вкрай ніяково і дивився на Ромілаю темним розгніваним поглядом, ніби то він завинив, не остерігши мене від усіх несподіванок.

Але цей тубілець, Ітело, не збирався дорікати мені за мою безглузду поведінку при зустрічі з його односельцями. Таке, мабуть, і на думку йому не спадало. Він узяв мою руку і, притуливши її до своїх грудей, сказав:

— Ітело.

Тоді я зробив так само й сказав:

— Гендерсон.

Як бачите, я не хотів виставити себе свинею, але мені не дуже вдається приховувати свої почуття. Цілі юрби таких почуттів, а надто поганих, махають людям руками з галерей мого обличчя. Я нічого не можу з ними вдіяти.

— Я вас щиро вітаю, — мовив я. — Але поясніть мені, що це тут у вас діється — всі люди плачуть, аж слізьми похлинаються. Мій супутник каже, що їм шкода корів. Я обрав не дуже вдалий для відвідин час, чи не так? Може, мені слід піти геть і повернутися іншого разу?

— Ні, будьте наш гість, — сказав Ітело, повівши рукою в напрямку свого села. Але він помітив, що я розчарований і що моя пропозиція повернутися назад була не зовсім виявом ґречності та великодушності, й провадив: — То ви думали, що з’явилися сюди перший? Зробили відкриття? Мені вельми прикро, але нас уже відкрили.