Читать «Гендерсон, повелитель дощу» онлайн - страница 35

— Що з ними в біса діється? — спитав я в Ромілаю.

— Її проклинати себе, — сказав Ромілаю дуже поважним голосом, задерши голову, вкриту кучмою цупкого, як дріт, волосся.

Ця дужа, але на вигляд зовсім юна дівчина плакала — просто плакала, не роблячи ніяких жестів. Руки в неї безвільно обвисли, і все її добро (у плотському розумінні) було відкрите для кожного, хто на неї дивився. Сльози стікали з її випнутих вилиць і капали на груди.

— Що мучить цю дитину? — запитав я. — Чого б то їй проклинати себе? Що ти мав на увазі? Мені це дуже не до вподоби, якщо хочеш знати мою думку, Ромілаю. Я гадаю, ми опинились у незручному становищі. Може, обминемо це село й повернемося в пустелю? Там я почував би себе куди краще, авжеж краще, нехай йому чорт!

Либонь, Ромілаю відчув, яке гнітюче враження справила на мене ця делегація, що проливала сльози, і він сказав:

— Та ні, пане, ні. Твоя не винна.

— Може, мені не слід було підпалювати той кущ?

— Та ні, пане, ні. Твоя не винна, її не тому плаче.

На ці слова я ляснув себе долонею по лобі й сказав:

— Ох і йолоп же я! Найперше подумав про себе! В бідолашки якесь горе? Що я міг би зробити для неї? Вона прийшла просити моєї допомоги. Я це відчуваю. Може, лев роздер її батька й матір? Тут водяться леви-людожери? Спитай у неї, Ромілаю. Скажи, я прийшов їм допомогти, і якщо десь поблизу є звірі-людовбивці, то я їх перестріляю.

Я високо підняв свою рушницю з оптичним прицілом і показав її тубільцям. Мені сяйнуло — і я вмить відчув величезну полегкість, — що ці люди плачуть аж ніяк не з моєї вини, що я міг би чимось допомогти їм і не повинен байдужно дивитися на ці гіркі сльози.

— Слухайте всі! Я до ваших послуг, — сказав я. — Дивіться, дивіться!

І я став хвацько показувати їм рушничні прийоми, ніби солдат на військовій муштрі.

Одначе ніхто не перестав плакати. Лише найменшенькі дітлахи з личками, схожими на блукаючі вогники, здавалося, були щасливі, дивлячись на мою виставу. Решта й далі тужно голосили, і їхні голі тіла здригалися від схлипувань, а обличчя вони позатуляли долонями.

— Я нічого не збагну, Ромілаю, — мовив я. — Але наша присутність їх пригнічує, в цьому я переконаний.

— Їхня плакай за мертвий корова, — сказав мій супутник.

І цілком зрозуміло пояснив мені, що тут, власне, діялося. Люди тужили за худобою, яка загинула від посухи, а відповідальність за посуху вони складали на себе — мовляв, боги на них розгнівалися, чи щось таке; хтось згадав про якесь прокляття. А що ми були чужі, то вони мусили вийти нам назустріч, про все розповісти й запитати, чи ми, бува, не знаємо, звідки на них така напасть.

— Як я можу це знати? Звісно, що з посухою жарти погані. Посуха — це посуха. Але я співчуваю їм від усього серця, бо знаю, що то означає — втратити улюблену тварину. — І я, звертаючись до гурту і майже переходячи на крик, провадив: — Гаразд, гаразд, гаразд! Годі вам, дівчата, годі, хлопці, не треба плакати. З мене досить. Я все зрозумів.

І ці слова справили на них певне враження, бо, думаю, вони відчули з мого голосу, що я теж неабияк засмучений. Тоді я сказав до Ромілаю: