Читать «Гендерсон, повелитель дощу» онлайн - страница 27

Потім Лілі раптом надовго замовкла; на її обличчі з’явився переляк, і вона стала дослухатись, і я теж нашорошив вуха. Вона сказала:

— Ти випадково не бачив міс Ленокс? Вона ще чверть години тому мала принести нам яйця.

Міс Ленокс, літня жінка, жила від нас через дорогу і щодня приходила зготувати нам сніданок. Химерна, вбога на розум і дрібненька на зріст стара діва, вона носила на голові шотландський берет, а щоки в неї були червоні й округлі. Вона шаруділа по кутках, ніби миша, і забирала додому порожні пляшки, порожні картонні коробки та інший такий мотлох.

Я вийшов на кухню й побачив старушенцію на підлозі — вона була мертва. В ті хвилини, коли я клекотів гнівом, її серце зупинилося. Яйця все ще варилися на вогні і бились об стінки чавунця, як то буває, коли закипає вода. Я вимкнув газ. Мертва! Крихітне беззубе личко, до якого я доторкнувся суглобами пальців, було вже холодне. Душа вилетіла з вікна — як струмінь повітря, як протяг, як мильна бульбашка. Я невідривно дивився на покійницю. То ось він який, кінець людського життя, ось воно, прощання навіки! Всі останні дні й тижні овіяний вітром сад говорив мені про цю істину і ні про що інше; а я все не розумів, про що повідомляла мені та сірість, білість і брунатність — кора, сніг і безлисте гілля дерев. Лілі я нічого не сказав. Не знаючи, що робити, я написав на папірці «Не турбуйте» і приколов аркушик до спідниці старої, а сам вийшов у морозяний зимовий сад і попростував через дорогу до її будинку.

У неї на подвір’ї росла стара катальпа, стовбур і нижні сучки якої були пофарбовані в голубий колір. Угорі стара прилаштувала невеличкі люстерка й фари від старого велосипеда, які світили в темряві; влітку вона любила вилазити на дерево й сидіти там зі своїми котами, попиваючи пиво з бляшанки. І ось тепер один з її улюбленців дивився на мене з дерева, і я, проходячи під ним, подумки відкинув будь-яке звинувачення, що його міг прочитати в погляді кота. За що було мене винуватити — хіба за те, що голос у мене гучний, а мій гнів виявляється завжди бурхливо?

В будинку мені довелося продиратися з кімнати в кімнату крізь хащі коробок, ящиків, кошиків та дитячих візків, які збирала стара. Там були візки ще з минулого століття, можливо, серед них стояв і той, у якому возили мене, бо міс Ленокс підбирала свій брухт у всій околиці. Пляшки, лампи, старі маслянки, свічники лежали просто на підлозі, тут-таки валялися торби, напхом напхані всіляким мотуззям та лахами, зубчасті відкривачки, що їх на молочарнях видають замовникам — ними дуже зручно зривати паперові накривки з молочних пляшок, — і величезні кошики, наповнені ґудзиками та китайськими дверними ручками. А на стінах висіли календарі, прапорі, старовинні фотографії.

І я подумав: «О ганьба, ганьба! О кричуща ганьба! Як ми можемо? Що ми собі дозволяємо? Що ми робимо? Адже кожного з нас чекає остання оселя, видовбана в землі. Оселя без дверей і без вікон. Отож, Бога ради, ворушися, Гендерсоне, поки маєш таку змогу. Бо й ти помреш — помреш безславно й ганебно. Смерть перетворить тебе на ніщо, і нічого не залишиться після тебе, нічого не збережеться, крім купи мотлоху. Атож, нічого після тебе не залишиться, так мовби нічого й не існувало. А поки що, у цю мить, ти ще існуєш, ти ще живеш! Заради всього святого, заради самого себе тікай звідси, тікай якомога скоріш!»