Читать «Гендерсон, повелитель дощу» онлайн - страница 26

— Ну, ви мене дивуєте! — обурився я. — Ви повинні дещо знати про такі речі. В неї лише торік почали наливатися груди. Райсі незаймана. Вона стократ цнотливіша за вас і за мене.

Довелося мені забрати дочку зі школи.

Я сказав їй:

— Райсі, нам доведеться віддати хлопчика. Тобі ще рано мати власну дитину. Рідна мати хоче малого назад. Вона змінила свою думку, моя люба дівчинко.

Нині я відчуваю, що скривдив дочку, розлучивши її з тим немовлям. Після того, як ми здали його в дитячий заклад у Данбері, Райсі впала в глибоку апатію.

— Ти ж розумієш, що ти — не мати тій дитині, — казав я.

Дівчина нічого не відповідала, навіть губами не ворушила.

В дорозі до Провіденса, що в штаті Род-Айленд, куди я повіз Райсі, щоб вона пожила в тітки, сестри Френсіс, я їй сказав:

— Золотко, твій тато вчинив так, як учинив би на його місці кожний інший тато.

Знову ніякої відповіді, і жодні мої зусилля ні до чого не призвели. Зник вираз мовчазного щастя, який я помітив у її очах двадцять першого грудня.

Повертаючись із Провіденса самотою, я аж стогнав від розпачу, потім пішов у клубний вагон, дістав колоду карт і почав розкладати пасьянс. Кілька пасажирів стояли біля мене й чекали, коли зможуть сісти, але я захопив увесь стіл для себе одного. До того ж я був п’яний, і жодна людина при своєму розумі не зважилася б мене потурбувати. Я розмовляв уголос, стогнав, і карти падали на підлогу. В Данбері провідник та кілька пасажирів мусили допомогти мені зійти з поїзда, і я ліг на лаву в станційній залі, голосно лаючись:

— На цій країні лежить тавро прокляття! Щось у ній не так. У ній панує зло. На цій країні лежить тавро прокляття!

Начальник станції був мій давній знайомий; він порядний старий чолов’яга і не дозволив лягавим відвести мене до відділка. Він зателефонував Лілі, щоб забрала мене, і вона приїхала фургоном.

А тепер розповім про події, які відбулися, коли настав мій день — день божевілля і сліз. Був зимовий ранок, і за сніданком я лаявся з дружиною через наших пожильців. Лілі привела до ладу одну будівлю на нашій садибі — серед небагатьох інших я не використав її під хлів для свиней, бо вона була надто ветха й стояла далеченько від нашого будинку. Я сам звелів Лілі взятися до діла, але потім закрив гаманця, і всередині будівлю обшили не деревом, а тонкими панелями, та й на інші доробки грішми я розкидатися не став. Там тільки влаштували нову вбиральню та пофарбували стіни, всередині й знадвору. Але ті стіни пропускали холод. Настав листопад, і пожильці почали мерзнути. Адже вони були люди книжні й мало рухалися, щоб зігрітись. Кілька разів вони скаржилися на холод, а потім сказали Лілі, що хочуть виїхати.

— Гаразд, хай вибираються, — заявив я.

Завдаток я їм, звісно, не повернув. Отже, відремонтована будівля залишилася порожня, і гроші, витрачені на цегляні роботи, на нову вбиральню, умивальник та все інше, пішли котові під хвіст. До речі, пожильці покинули після себе кота. Отож того дня я був у препоганому настрої. За сніданком я люто лаявсь і так гахнув кулаком по столу, що аж кавник перекинувся.