Читать «Гендерсон, повелитель дощу» онлайн - страница 29

— Це правда, — сказав він, — знаю я про них не багато, але напевне знаю, що вона незрівнянна.

— Я вже чув, яка вона незрівнянна, — сказав я.

Мені розповідала про це Лілі, та коли приїхав Чарлі, її, як звичайно, не було вдома.

Потім ми спустилися до студії перехилити по чарці за його заручини, і він попросив мене бути його весільним дружком. Адже друзів у нього, крім мене, майже немає. Ми випили, побазікали, згадали про школу танців, і від цих ностальгічних спогадів у обох заблищали на очах сльози. Саме тоді, коли ми обидва розчулилися, він і запросив мене поїхати до Африки, де вони з дружиною збиралися провести медовий місяць.

Я був на весіллі й зіграв на ньому роль дружка. Але після церемонії я забув поцілувати молоду, і відтоді вона почала ставитися до мене холодно, а потім і вороже. Експедиція, яку організував Чарлі, мала новісіньке обладнання і була на найвищому рівні з усіх поглядів. Ми мали портативний генератор, мали душ із гарячою водою, і я від самого початку поставився до всього цього критично.

— Знаєш, Чарлі, — сказав я, — на війні ми жили не в таких умовах. Чорт забирай, ми ж із тобою старі солдати. Навіщо ти взяв увесь цей мотлох?

Мені було прикро мандрувати по Африці в такий спосіб.

Але я вибрався на той материк, щоб там залишитись. У нью-йоркській конторі авіакомпанії (поблизу Беттері-Парку) я довго вагався, брати чи не брати квитка на зворотний рейс. Щоб переконати самого себе в щирості своїх намірів, я оплатив дорогу лише в один кінець. Отже, ми вилетіли з Айдлвайлда до Каїра. В Каїрі я поїхав автобусом подивитися на сфінкса та піраміди, а потім ми полетіли далі, вглиб континенту. Африка схвилювала мене ще в повітрі, звідки мала вигляд стародавньої колиски людства. Я летів на висоті трьох миль над землею, вище від хмар, і почував себе насінинкою, яка має впасти на цю землю і запліднити її. В розколинах земної поверхні зміїлися річки, віддзеркалюючи сонячне світло. Вони блищали, мов озерця розтопленого металу, потім покривалися кіркою і темніли. Щодо рослинного царства, то з неба воно було майже невидиме; дерева здавалися не більшими, ніж із дюйм заввишки.

І я мріяв, дивлячись униз на хмари, і згадував, як мріяв у дитинстві, дивлячись на них знизу вгору, і думав, що живі створіння, які мають змогу мріяти й під хмарами, й над хмарами — досі жодному поколінню людей це не вдавалося, — повинні сприймати смерть зовсім легко.

Одначе приземлялися ми щоразу цілком безпечно.

Ви вже знаєте, за яких обставин я потрапив у цей край, і з мого боку було природно вітати його з певним емоційним піднесенням. Зрештою, я привіз на собі чималий тягар минулого і тепер знову й знову думав: «А все-таки життя щедре! О, яке воно щедре!» Я відчував, що зможу тут почати цілком нове життя. Тут і спека була саме така, якої я прагнув, куди гарячіша, ніж на узбережжі Мексиканської затоки, і навіть барви самі по собі сповнювали мене відчуттям блаженної втіхи. Груди мені вже не здавлювало, ніякий внутрішній голос не озивався. Чарлі, його дружина та я разом з тубільними провідниками і з вантажними машинами, що везли спорядження, розбивали табір поблизу того чи того озера. Вода тут була дуже м’яка і з ледь відчутним запахом перегнилого очерету та коріння водоростей, у піску копошилися краби. Крокодили плавали між водяними лілеями, мов човни, і коли вони роззявляли пащі, я починав розуміти, яким гарячим усередині може бути мокре створіння. Пташки сідали крокодилам на щелепи і чистили їм зуби. Одначе люди в цій місцевості були сумні й непривітні. На деревах красувалися квіти, схожі на пташині пера, а зарості папірусу нагадували мені плюмажі похоронної процесії, і після трьох тижнів спільної роботи з Чарлі — я допомагав йому тягати кінообладнання і намагався зацікавитись його фотографічними проблемами — моє невдоволення повернулось, і одного дня я почув знайомий внутрішній голос. Він знову твердив своє: «Я хочу, хочу, хочу!»