Читать «Гендерсон, повелитель дощу» онлайн - страница 24

А тепер слухайте уважно. Я любив свого старшого брата Діка. Серед усіх нас він мав найяснішу голову, він здобув чудову репутацію на бойовищах першої світової війни, він видавався мені справжнім левом. І лише на мить у ньому проявилася схожість зі мною, і та мить стала для нього фатальною. Він був у звільненні й сидів біля прилавка грецької забігайлівки «Акрополь» — це було поблизу Платсбурга у штаті Нью-Йорк, — п’ючи з товаришем по чашці кави й пишучи листівку додому. Але його авторучка погано подавала чорнило, і він, лайнувшись, сказав товаришеві:

— Ану підійми її вгору й потримай.

Молодик так і зробив, а Дік дістав із кобури пістолета, прицілився і прострелив ручку. Нікого не поранило, проте галас зчинився неймовірний. Потім з’ясувалося, що куля, яка рознесла авторучку вдрузки, пробила також бак із кавою, і гарячий струмінь ударив через усю залу в шибку протилежного вікна. Грек зателефонував до поліції, і Дік, утікаючи, ввігнався машиною у стовпець на набережній. Після того вони з товаришем спробували перепливти через річку, і в товариша вистачило тями роздягтись, а Дік стрибнув у воду в кавалерійських чоботях, і вони відразу потягли його на дно. По смерті Діка я залишився в батька один, бо сестра померла ще 1901 року. Того літа я працював у Віл бера, одного з наших сусідів, — розбирав старі автомобілі.

Та нині один із різдвяних днів. Лілі стоїть на сходах, що ведуть до підвалу. І Париж, і Шартр, і Везель, і П’ятдесят сьома вулиця залишилися для нас далеко в минулому. В руках у мене скрипка, а під ногами — фатальний килим із Данбері. На моїх плечах — червоний халат. А на голові, звичайно ж, мисливський кашкет. Іноді мені здається, що тільки завдяки цьому кашкету моя голова держиться купи. Сірий грудневий вітер скочується з даху і, мов на фаготі, грає на розхитаних ринвах. Незважаючи на це свистіння й гуркіт, до мене долинають крики немовляти. А Лілі запитує:

— Ти чуєш?

— Я не чую анічогісінько. Ти ж бо знаєш, я глухуватий, — кажу я, і це правда.

— То ти не чуєш і скрипки?

— Скрипку, може, й чую, адже вона в мене біля самісінького вуха, — відповідаю я. — Поправ мене, якщо я помиляюсь, але, пригадую, колись ти сказала, що я — твій єдиний у цілому світі друг.

— Але ж…

— Я тебе однаково не зрозумію, — сказав я. — Іди геть.

О другій годині до нас прийшли гості; вони теж чули крики нагорі, але були надто виховані, щоб виявити цікавість. Бажаючи якось розрядити атмосферу, я запропонував:

— Чи не хочете спуститися в підвал і подивитись на мій тир?

Охочих постріляти не виявилось, і я, розлютившись, сам випустив з пістолета кілька обойм. Бабахкання довго відлунювало оглушливим гуркотом у наповнених гарячим повітрям димоходах. Незабаром гості попрощалися.

Пізніше, коли дитинча заснуло, Лілі запропонувала Райсі піти на ставок покататися на ковзанах. Я купив ковзани для всіх, а Райсі ще надто юна, і такі розваги її, безперечно, ваблять. Коли вони пішли — Лілі умисне надала мені цю нагоду, — я відклав скрипку і навшпиньки піднявся сходами до кімнати Райсі. А там тихенько відчинив дверці стінної шафи й побачив немовля — воно спало у валізі Райсі на сорочках та панчохах, бо вона ще не скінчила розпаковуватися. Дитя було кольорове і справило на мене поважне враження. Рученята були стиснуті в кулачки обабіч великої голівки. Воно було накрите волохатою пелюшкою, зробленою з турецького рушника. Коли я нахилився над ним у своєму червоному халаті й у «веллінгтонах», моє обличчя пашіло так, що аж голова засвербіла під мисливським кашкетом. Може, закрити валізу й віднести немовля представникам влади? Поки я роздивлявся це дитя скорботи, я почував себе, як фараон перед малим Мойсеєм. Зрештою, я обернувся, вийшов з дому і пішов прогулятися лісом. На ставку закоцюблі ковзанярки ганяли по лункій кризі. Зимове сонце вже заходило, і я подумав: «Діти є діти. Нехай благословить їх Бог».