Читать «Гендерсон, повелитель дощу» онлайн - страница 23

— Десь киця нявкає, чуєте?

Та вони мені не повірили. Спробуй-но їх ошукати! На кухонній плиті Райсі та Лілі стерилізували дитячі пляшечки. Я помітив казанок із пляшечками, коли повертався до підвалу, але не сказав нічого. Всю другу половину дня завдяки димоходам я чув, як попискує немовля, і пішов був прогулятися, та не міг знести видовища грудневої руїни мого прибитого морозом маєтку і колишнього свинячого царства. Я ще держав кілька льох, відзначених призами на виставках. Я ще не був готовий розлучитися з ними.

Маючи намір заграти на святвечір «Перше Різдво», я напружено вправлявся, коли Лілі спустилась до підвалу поговорити зі мною.

— Я нічого не хочу знати, — сказав я їй.

— Але ж, Юджіне…

— Я тобі доручив наглядати за нею! — закричав я. — Я тобі доручив, і ти винна…

— Юджіне, коли ти страждаєш, то страждаєш так, як не страждає ніхто в світі.

Тут вона вирішила всміхнутись, але, звичайно, не тому, що я страждав, а тому, що я страждав у такий чудернацький спосіб.

— Ніхто такого передбачити не може. Навіть сам Бог, — сказала вона.

— Коли вже ти заговорила про Бога, — мовив я, — то як він ставиться до того, що ти кожного Божого дня кидаєш дім напризволяще і їдеш позувати для свого портрета?

— О, я гадаю, ти можеш не соромитися за мене, — сказала Лілі.

Нагорі лежало немовля й попискувало з кожним своїм подихом, але не воно вже було темою нашої розмови. Лілі думає, ніби в мене забобон проти її суспільного походження, — а предки в неї німці й замасковані ірландці. Та дідько з ним, її походженням, такого забобону в мене не було. Мене непокоїло зовсім інше.

Ніхто вже не посідає в житті свого законного становища. Більшість людей мають відчуття, що вони займають місце, яке з повним правом належить комусь іншому. Таких осіб тепер можна зустріти скрізь.

«І хто доживе, поки Він (наділений правом) прибуде?»

«І хто встане, коли явиться Він (наділений правом)?»

Коли справді явиться наділений правом, ми всі встанемо й підемо геть радісно і з великою полегкістю в серці, ще й скажемо: «Привіт, друже! Усе це — твоє. Будинки й хліви — твої. Краса осені — твоя. Бери все, бери все, бери все!»

Можливо, Лілі якраз і воювала проти цієї несправедливості, і портрет мав стати для неї доказом того, що ми з нею належимо до наділених правом. Але ж моя фізіономія вже давно висить разом з усіма іншими. Мої родичі, всі в стоячих комірцях, усі з бакенбардами, і я замикаю ряд у формі національного гвардійця, тримаючи в руці гвинтівку з багнетом. І яка мені була користь від того, що я там висів? Тому я не міг поставитися серйозно до того вирішення нашої проблеми, яке запропонувала Лілі.