Читать «Хуан Маркадо - месник із Техасу» онлайн - страница 133
Олексій Коробіцин
Чікіта пекла маїсові млинці, ставши навколішки біля жаркого, майже бездимного багаття. З великого глиняного горщика вона брала пригорщами розмочене набубнявіле зерно кукурудзи і терла його в неглибокій кам'яній ступі — метате. Потім, припліскуючи долонями тісто, виробляла тонкий млинець і кидала його на розпечений камінь. Смачно пахли рум'яні млинці! Бійці втягували носом повітря, жартували, вдавано зітхали. Але Чікіта не звертала на них ніякісінької уваги, вона робила своє діло зосереджено і мовчки, як добра господиня. За рік вона погарнішала і стала стрункою дівчиною. Чікіта, як і раніше, дружила з Хосе, але більше його не ображала. Навпаки, в його присутності ніяковіла і чомусь опускала очі. А Чапарро Луїс, який останнім часом почав називати старого негра Джіма «компадре» — кумом, кивав на дочку і говорив із гордощами:
— А моя Чікіта, компадре, господиня хоч куди! Дві міри маїсу може перемолоти, не підводячись із колін. Рідко яка жінка здатна на таке!
Хуан і Рікардо сиділи біля підніжжя скелі. З того часу, як доля знову звела близнюків, вони використовували будь-яку нагоду, щоб побути разом. Брати з подивом виявляли в себе однакові смаки і звички, розуміли один одного з півслова, і нерідко хто-небудь із них, перебиваючи мовчанку, починав мову саме про те, про що думав другий. Хуан знав, коли Рікардо думав про Долорес. І щоразу боявся знову втратити брата. Він розумів, що Долорес Прадо любить офіцера Рікардо Агірре, але вона ніколи не погодиться стати дружиною рідного брата Хуана Месника. А як хотілося побачити Рікардо щасливим!
Хуан ставився до брата як до молодшого. Він опікувався ним, почував себе відповідальним за його долю. Рікардо вважав це природним — адже Хуан був вождем, справедливою і мудрою людиною, він пишався ним і слухався його.
— …І як це ти, городянине, зовсім не втомився після такого важкого переходу? — не переставав дивуватися Хуан, відкриваючи щоразу нові якості в брата.
Рікардо сміявся:
— Це все завдяки Феліпе. Я дуже зобов'язаний перед ним.
— Так. І я теж, — задумливо промовив Хуан. — Це ж він виховав тебе.
Рікардо задумався. Ким би він був сьогодні, коли б не старий Феліпе? В кращому разі слухняним офіцером — людиною черствою, марнославною і, звичайно, прибічником однієї із численних військових клік, які постійно гризуться поміж собою за владу. Або ж таким самим поміщиком, як дон Бартоломео Прадо…
Спогади про Феліпе викликали в пам'яті картини минулого: прогулянки в лісі, дерево біля Кам'яної Підкови, коло підніжжя якого Феліпе розповідав йому всякі історії… І непомітно для себе Рікардо тихо заспівав:
Хуан підхопив. Цю пісню тепер знали не лише в загоні. Її співало багато пеонів Теха-су, і в їхніх устах вона звучала грізно, як заклик.
Зненацька серед бійців здійнявся веселий гармидер. Брати перестали співати. По міжгір'ю біг переляканий тхір. Маленький звір мав вигляд старого і хворого — він ще не скинув свого зимового вбрання, і торішня шерсть висіла на ньому брудними злиплими клаптями. Коні прокинулись і неспокійно похропували. Бійці кидали в непроханого гостя камінчиками, гагакали і, коли він зник у вузькому проході між скелями, довго жартували і сміялися.
