Читать «Хуан Маркадо - месник із Техасу» онлайн - страница 124

Довготелесий американський офіцер різко подав команду. Солдати заметушилися, вишикувались навпроти полонених. На кожного мексіканця припадало по два кати.

Офіцер квапився. Ні для чого було зволікати з формальностями. В таку негоду не знайшлося нікого, хто б забажав подивитися на страту. Офіцер не вважав за потрібне, як то годилося в таких випадках, оголювати шаблю. Просто підняв руку. Солдати звели рушниці, прицілюватися перешкоджав дощ.

Залп пролунав раніше, ніж американський офіцер опустив руку. Як підкошений, він упав разом із своїми солдатами.

Одразу ж із-за кактусів повибігали на галявину озброєні люди. Цівки рушниць ще диміли. Частина їх швидко розрізала мотуззя на руках приголомшених, безтямних полонених, підхопила їх і потягла за жовту пелену дощу. Декілька чоловік залишилося біля вбитих американців. Залишився й Хуан.

— От диявол! — сказав він схвильовано і кивнув у той бік, де непорушно лежав довготелесий офіцер. — Як поспішав! Ще трохи — і ми б не встигли… Ну, мучачос, — звернувся він до товаришів, — забирайте рушниці й патрони. Вони нам згодяться.

Успіх був цілковитий. Все сталося так, як передбачав Хуан. Але він чомусь дуже нервував. Якесь чудне почуття заволоділо ним.

— Скоріше, скоріше, мучачос! По конях! Треба наздогнати наших! — квапив він людей.

Хуан вдарив острогами коня і незабаром зоставив товаришів далеко позаду. Вітер свистів у вухах, і дощ сотнями дрібних голок пронизував обличчя. Попереду вигулькнула група вершників, що позлазили з коней. І, хоча на такій далекій відстані не можна було розгледіти ні їхніх облич, ні одягу, Хуан був упевнений, що це його товариші із визволена ними полоненими. Хвилювання Хуана не знало меж. Якась тепла хвиля розлилася по тілу, підкотилася до горла, заважала дихати… Але Хуан уже знав, твердо знав, чого так поспішає. Він відчував це усім серцем…

— Рікардо! — не тямлячи себе, гукав він надривним голосом. — Рікардо! Рікардо! — І, неспроможний зупинити розгаряченого коня, на всьому скаку він зіскочив на землю і кинувся в обійми мокрого, обшарпаного і геть заляпаного болотом чоловіка, в якому дуже важко було розпізнати мексіканського офіцера.

— Брате… Брате… — повторював Рікардо, припавши до Хуана. — Брате мій, брате… Я знав — це міг бути тільки ти! Тільки ти…

Тим часом Чапарро Луїс жваво розмахував руками і розповідав вершникам, які наздогнали Хуана:

— … А він і питає мене: «Хто, — каже, — у вас за старшого? Кому нам дякувати за порятунок?» — «Звісно кому, — кажу, — господу богові нашому треба дякувати, якщо ви християнин. Та ще простому пеонові, якого звуть Хуан…» Тут він кинувся до мене і став сірий, як суха земля. А потім питає мене таким страшним шепотом, що в мене підкосилися ноги: «Хуан? Хуан… Маркадо, так? Скажіть ради бога, він зветься Маркадо?» — «А вам навіщо це треба знати?» — питаю, а сам починаю помічати, що капітан дуже схожий на нашого Хуана. «Так, — кажу, — Маркадо. А ви що, родич йому?» — «Ми брати, — каже, — рідні брати, та ще й близнюки…»