Читать «Диверсія у гавані Фейюньган» онлайн - страница 34
Чжан Чжі-мін
— Ти? Звідки ти?
— Я… Спочатку… Спочатку дай мені передихнути.
Намагаючись заспокоїтися, Лі Вань-фа сів на ослін. Серце калатало, дух перехоплювало. Здавалося, неначе раптовий приступ хвороби обдав цю людину жаром і лихоманкою.
— Скажи, нарешті, звідки ти? — допитувалася Бай Сю-ін.
— Зачекай, не запитуй… дай води, — плутано сказав Лі Вань-фа.
Він повільно пив теплу воду і розглядав меблі: стіл, стільці, скриня, шафа… на стіні портрет голови Мао, в рамках — нагородний лист. «Передовикові праці Бай Сю-ін», — прочитав Лі Вань-фа.
Дивна річ. Лі зовсім забув про небезпеку, що чатувала на нього, про спеціальну службу, про Давандао і Тайвань… Зараз, крім цієї молодої жінки, для нього нічого не існувало у світі.
Лі здивовано помітив, що за минулі роки Сю-ін не тільки не постаріла а, навпаки, неначе стала молодшою.
Він догадався, у чому справа. Раніше в жінки завжди був втомлений, змучений вигляд. Адже його дружина ніколи як слід не відпочивала. Крім того, вона зараз поповніла і передчасні зморшки — невід'ємні супутники надмірної праці і недоїдання — розгладились.
Та на світі була не тільки Сю-ін! Чиє це тихе, тепле дихання чутно в невеличкому ліжку в кутку? Чия це маленька ніжка з крихітними пальчиками вистромилася з-під ковдри?
Лі повернувся разом із стільцем до ліжка.
— Пань-пань, — сказала Сю-ін. — Правда, гарне ім'я? Коли ти пішов, у неї навіть імені не було… Я назвала її цим ім'ям, сподіваючись, що Тайвань швидко буде визволено, і ти повернешся додому… Як ти міг? Як ти міг залишити мене й дитину?.. — Бай Сю-ін заплакала.
Лі Вань-фа сидів мовчки, з опущеною головою. Потім ледве чутно сказав:
— Бай Сю-ін, я ж повернувся.
— Скажи правду. Як ти повернувся?
— Я… я… втік.
— Втік? Тоді тобі нічого боятися. Народний уряд прощає всіх, хто тікає з ворожого табору. Сходи в дільницю і заяви…
— Ні, ні! Сю-ін, в мене в голові все переплуталось, дай мені зібратися з думками… Ти краще сховай мене. А я поки що подумаю…
— Куди ж я тебе сховаю? Крім цієї кімнати, іншого приміщення нема.
«Невже він обманює? — подумала Сю-ін. — Він не втік. Він прийшов як ворог. Цей прихід принесе нам тільки горе. Хай іде куди хоче…»
Вона глянула на втомлене, бліде обличчя Лі Вань-фа, і їй раптом стало страшенно шкода цього чоловіка, який заплутався і впав у відчай. Ну куди він піде? Що може чекати на нього попереду?
Лі нахилився, зазираючи під ліжко, очевидно, приміряючись, чи не можна туди сховатися.
Правий бік його куртки відстовбурчився.
— Що це? — Сю-ін різким рухом доторкнулась до предмета, що стирчав під курткою.
— Пістолет.
— Зараз же віддай його!
Сю-ін сама витягла пістолет, віднесла його і сховала.
Клятва перед небом
Сун Да-лун здивовано і радісно дивився на Ван Хай-шена. Йому і уві сні не снилось, що вони можуть зустрітися, та ще за таких обставин. Було приємно знову знайти помічника. Проте не в характері Міченого було відразу повірити людині. Він причепливо розпитував: