Читать «Диверсія у гавані Фейюньган» онлайн - страница 33

Правда, останні два дні примусили Лі усумнитися в тому, що і на материку існують ті самі вовчі закони, що й на островах. Він бачив доброзичливих і задоволених людей. Але ж він не такий, як вони. «Що може побачити сліпий, дивлячись на найкращу картину? Хороше життя! Можливо… Та не для мене».

І все-таки розмова з колишнім гомінданівським солдатом не минула для Лі безслідно. Він уже давно звик до думки, що його дружина і дочка стали жертвами органів громадської безпеки.

Тепер у серці Лі знову заворушилась надія. Якщо простили навіть гомінданівського солдата, то навіщо ж було переслідувати сім'ю Лі? Адже тоді, коли він втік, він ще не мав ніякого відношення до органів спеціальної служби. І Лі вирішив: чи повернеться він на острів, чи з'явиться з повинною — він насамперед довідається про долю своїх близьких.

В присмерках, ховаючи обличчя, намагаючись не зустрічатися поглядом з людьми, він довго блукав знайомими і в той же час незнайомими вулицями. Велика кількість нових будинків збивала з пантелику, заважала орієнтуватись. Кінець кінцем, хоч як хотілося Лі цього уникнути, довелось звернутися до перехожого і спитати, як йому пройти на Ту-дімяо.

В невеличкому перевулку Лі зупинився і прочитав на освітленій вуличним ліхтарем вивісці: «Трикотажна артіль».

Він нерішуче постояв кілька секунд і увійшов у хвіртку. Подвір'я було яскраво освітлене. За вікнами було видно постаті жінок, схилені над роботою. Лі увійшов до приміщення. З-за конторки біля стіни вийшла жінка років сорока. Вдивляючись в обличчя Лі, вона спитала:

— Ви до кого, товаришу?

— Скажіть, будь ласка, Бай Сю-ін ще живе тут?

— Бай Сю-ін? — здивувалася жінка. Вона зміряла Лі поглядом з голови до ніг. — А ким ви їй будете?

— Я… Її двоюрідний брат.

— Брат? Вона вже кілька років тут не живе. Невже родичі не знають про це?

— Я служив у Визвольній армії, з нею не листувався, і ось… відслужив і сюди…

Лі поквапливо дістав з кишені якісь документи.

Почувши, що перед нею демобілізований боєць Визвольної армії, жінка відразу пожвавішала і стала балакучішою.

— Її давно вже тут немає… Казали, немов її чоловік утік з гомінданівцями. Вона дуже бідувала, і народна влада послала її в Хайгуанський риболовецький кооператив…

— А де цей кооператив?

Жінка докладно пояснила, як туди дістатися. Лі Вань-фа тупцював на місці, боячись поставити ще якесь запитання. Жінці, очевидно, було ніколи. Вона знову почала працювати, сказавши на прощання:

— Знайти їх неважко: кажуть, вони з дочкою живуть добре…

Бай Сю-ін сиділа на краю ліжка і при світлі масляної лампи шила дитячу сукню. Час від часу жінка кидала погляд на сплячу дівчинку і поправляла на ній ковдру.

Загавкав собака. Почувся тихий стукіт У двері.

— Хто там? — спитала Бай Сю-ін, здивована таким пізнім візитом.

— Я! — почувся тихий голос.

Голос цей чомусь налякав її. Вона нерішуче підійшла до дверей, повільно відчинила їх, довго вдивлялася і раптом скрикнула:

— Ти?!

— Це я, Сю-ін… я… — Голос Лі тремтів. Сю-ін ніяк не могла отямитися. Не вірилось, що перед нею її чоловік, про якого не було нічого відомо аж чотири роки.