Читать «Диверсія у гавані Фейюньган» онлайн - страница 3

І все ж таки американці були неспокійні.

Влітку 1950 року сьомий військово-морський флот Сполучених Штатів увійшов у Тайванську протоку. Острів почали займати американські війська.

Поступово їхні гарнізони з'явилися і на інших малих островах Тайванської протоки. Американські імперіалісти ладні були за всяку ціну удержати в своїх руках бази, щоб звідти загрожувати народному Китаю.

Ось тому й пожвавилась гавань Літаючої Хмари. Ось тому й з'явилися на кам'янистих схилах гори зенітники, спостерігачі протиповітряної оборони і пости моряків.

Давандао

Наближення весни пізнають по веселому щебету пташок, по перших паростках квітів.

На Давандао давно вже не було ні птахів, ні квітів. Пташині ключі обминали острів, де були зруйновані гнізда, де скелі пашіли жаром і димом вибухівки, а в повітрі раз у раз гриміли свинцеві бурі.

Для квітів також не залишалося місця. Куди не глянь, скрізь рудими купами лежала скопана земля, гадюками звивалися траншеї.

Солдат, котрий стояв біля звернених до моря амбразур, не помічав весни і не думав про неї. Поставивши на землю приклад, він зовсім не по-військовому поклав підборіддя на дуло карабіна і дивився на хвилі протоки, немов намагаючись поглядом виміряти відстань від острова до близького і в той же час такого далекого материка. Вітер із моря гойдав рідку жовту торішню траву.

Солдатові було про що подумати: там залишалися близькі, від яких багато років не було звісток. На материку люди, котрим у житті поталанило більше, ніж втомленому вартовому, жили іншим, мирним життям.

Якою злою силою занесло тебе сюди, солдате! Яким важким хмелем була сповнена твоя голова, коли влітку сорок дев'ятого ти, грудьми й плечима розштовхуючи натовп, пробирався до трапа останнього корабля, що відходив з гавані Фейюньган!

Ти опам'ятався тільки вночі, коли судно тихо, без вогнів входило в порт острова.

Хтось пошепки перераховував імена солдатів твоєї роти, які залишилися на березі. Цих імен було майже стільки, скільки солдатів у списку роти. Де вони зараз, ці люди?

«Добре їм чи погано? — думає вартовий. — Напевне, все-таки не гірше, ніж мені… Коли б я прибіг у гавань на десять хвилин пізніше, я не потрапив би на пароплав. Яке величезне значення можуть мати в житті людини якихось десять хвилин!»

За горбом група жінок і підлітків копає рів.

Тонконогий, з крихітними вусиками над верхньою губою, на американський кшталт, лейтенант неголосно, зле покрикує. Ось він підійшов до літньої жінки:

— Хто за тебе працюватиме, стара руїно?! Невже тобі набридло життя, га?

— Ні, пане офіцер, не набридло. — Жінка вбирає голову в плечі, відвертається і щосили налягає на лопату.

Офіцер замахує канчуком… Але в цей час у небі загуло.

Лейтенант оглядається і біжить до укриття, високо підкидаючи тонкі ноги.

Літаки розвернулися над селищем Даван. Назустріч їм поквапливо піднімалися американські винищувачі.

Біля підніжжя гори, там, де були розташовані бліндажі штабу оборони острова, двоє чоловіків, прочинивши важкі сталеві двері, стежили за повітряним боєм. Один з них, уже літній, акуратно одягнений генерал, з величезними вухами, що стирчали з-під кашкета, навіть зіп'явся навшпиньки від хвилювання, хоча дивитися доводилося вгору, в небо.