Читать «Женя і Синько» онлайн - страница 84

Женя заплющила очі, в голові поплив теплий туман, ще б якусь мить — і вона міцно-міцно заснула б. Але тут знов озвалось бляшане підвіконня. Хтось затарабанив часто й лунко. Чи дражнився, чи з морозу просився у хату. Сон прогнало, і Женя крадькома, щоб не рипнули під нею пружини, підвелася. Стала, сховалась за штору й одним оком глянула у вікно. Глянула й стиха розсміялася: то її Синько! Бешкетує, бавиться чортеня! Мабуть, ото він ганяв на клавішах «Ундервуда», а тепер витанцьовує на цинковому підвіконні. Пригнув голову й серйозно виторохкує копитцями, підскакує і б’є себе в груди, а хвіст стирчить у нього хвацько, як знак запитання.

— Синько, що ти робиш? — легенько постукала Женя у скло. — Ти що, змерз, що танцюєш на морозі?

Синько, побачивши Женю, анітрохи не збентежився, навпаки — вдарив копитцями ще сильніше, задріботів, застрибав, і його сіра тінь так і замелькала у місячному сяйві. Потім він підскочив, майнув, як білка, перед вікном, перед Жениним носом і зник у сонній тиші, а через деякий час у кімнаті пробіг вітерець, зашелестіло — то Синько випірнув із вентиляційного віконця, що темніло під стелею і після крутого віражу опустився Жені на плече. Він був холодний, як крижинка, весь дрижав — чи від холоду, чи від збудження.

— Синько! Змерз, бідолаха?

— Мені жарко! Я веселюся!

— А чого тобі так весело?

— Бо… А хіба ти не знаєш… A-а, та ти й справді не знаєш! У нас сьогодні велике свято.

— Яке? До Нового року ще три дні.

— Е, ні! У нас своє свято — карнавал місячної ночі.

— Йди зігрійся трохи, а тоді розкажеш.

Дівчинка згребла його з плеча й посадила на руки. Він одразу притулився до неї й примружив зелені очі — так любив, щоб його приголубили.

— Ну-ну, так що у вас за свято?

Синько задер мордочку і з кумедно-серйозним виглядом зашепелявив:

— Колись ми збиралися в лісі, на галявині, душ сто, а то й більше, й танцювали. О, які то були карнавали, які ігрища! Аж ліс гудів! А як мій дядько Синтюх Безбородий на сосну вилазив і копитом вибивав на місяці, як на бубоні…

— Вигадуй, вигадуй, — усміхнулася Женя.

Синько перескочив на своє місце — на підвіконня, а Женя ковзнула під ковдру, де ще зберігалося її тепло, їм добре було так і зручно перемовлятися — вона з ліжка, а він з вікна.