Читать «Женя і Синько» онлайн - страница 127

Синько задер ногу і показав Жені маленьку червону п'ятку, вичовгану до блиску. (Женя здивовано поморщила носа — де там і яка там кісточка випала, не видно було). А Синько пройшовся перед нею, показав, як він накульгує на праву ногу. Кульгав добре, ще й постогнував, тільки важко сказати, чи то й справді у нього випала кісточка, чи він, хитрий артист, обдурював дівчину.

У всякому разі Женя пожаліла його, погладила кудлату теплу спинку.

Синько примружився й забурмотів, як дідок. Сказав, що тепер він знає, куди ховати своє бугальце. В старих будинках — ні в якому разі! Бо старе ненадійне. Синько розумніший став: що вічно стоятиме на Лук’янівці, років сто, а то й двісті? Щось нове і капітально-велике. Ото знайшов він близенько хмарочос (аж на 24 поверхи!), зовсім новий, тільки що збудований, і так приховав там бугальце, що тепер ніхто, ніколи, ні за яку ціну…

Словом, Синько розхвалився, а потім вони дружно взялися за кубики, бо ще багато у їхньому місті треба було розв’язати проблем: як до хмар поставити ковші, щоб по тих ковшах збігала дощова вода, збиралась у підземних озерах-резервуарах, а потім фонтанчиками била скрізь — у дворах, на вулиці, на клумбах; як побудувати оранжерею, щоб росли там білі гриби (для Синька!) й проліски (для Жені), і щоб у школі прямо з вікон починався басейн, і на перервах проводились змагання ватерполістів і плавців…

Захоплені роботою, вони цілу годину будували своє місто, куди має переселитися Пуща-Водиця, Маньківка, Дніпро, висотні будинки, старезні дерева з міліціонерами-регулювальниками в дуплах, і ставок, де відбуватимуться морські баталії.

Удвох повзали по паркету, коротко й діловито перемовлялися, і кожен по-своєму переставляв кубики. Сонце лагідно пригрівало їм у спину, горобці постукували дзьобами по бляшаному карнизу за вікном.

А на тумбі під дзеркалом лежав розгорнутий авіаквиток, як свідчення того, що починається шкільне літо і що життя, за висловом одного великого географа, прекрасне ще й тому, що можна мандрувати.