Читать «Женя і Синько» онлайн - страница 82

— М-да… Женя, звичайно, має слушність. Якщо чесно признатися, то ми живемо роздвоєно: всіма клопотами своїми в місті, а спогадами, дитинством своїм в селі. Більше того, ми зависли, Галочко, як парашутист на дереві. І від села відірвалися, і до міста як слід не пристали. На місто бурчимо, а в село повертатись боїмося: не той комфорт, та й робота в землі нас відлякує. А от Женя — вона не знає роздвоєності. Бач, уся тут, думками й тілом у місті, і відчуває себе у міському потоці, як риба у воді. Правду я кажу, Євгеніє?

Дочка звела на батька свої глибокі, темно-каштанові очі і, вдячна за те, що він розуміє її, кивнула головою: так, правильно! Їй добре тут! Вона просто щаслива, що народилася в Києві: і Лук’янівка, і засипані жовтим листям парки, і Дніпро, і музей історичний, де вона виліпила з батьком виноградинку, — скільки їй усього треба передивитися, довідатись, відкрити! Мабуть, не хватить для цього й життя. А потім — не тільки надивитися. Щось і самій зробити, щось таке, як робить батько, цікаве й пам’ятне — для себе і для людей.

Женю відправили спати (десята година!), а вона крутилася в ліжку, не могла заснути — все ще була під враженням вечірньої розмови. І скоро нові, доросліші думки почали снуватися в голові. «Звичайно, — у напівсні міркувала Цибулько, — і в Маньківці є багато хорошого. Степ, чиста річечка, луг над водою — бігай де хочеш. От якби київський асфальт та переселити в Маньківку, щоб після дощів машини не плавали там у болоті, а маньківську річку з осокою та переселити до нас на Лук’янівку… щоб те й друге об’єднати… і щоб не село було, і не місто, а гібрид — місто-село: хочеш — їдь собі тролейбусом, а хочеш — босий біжи через луг у школу…»

З думками, що вона скоро виросте і збудує якесь зовсім нове місто, гібридне, Женя й заснула.

СВЯТО МІСЯЧНОЇ НОЧІ

По всьому відчувалося: скоро Новий рік. Хоч до свята й було ще добрих два тижні, на балконах уже зеленіли ялинки, а в місті пахло цукерками й «Київськими» тортами, які розкуповувалися нарозхват. На вулицях панував особливий настрій — діловий, гарячковий, азартно-купівельний. Люди метушилися, бігали по магазинах і святкових базарах, запасалися продуктами, питвом, іграшками для ялинок, а любителі черг з ранку до вечора вистоювали за дефіцитними товарами. І несли додому пакунки, заклопотано вітаючи одне одного з передсвятом.

Готувався до Нового року і професор Гай-Бичковський. Він зрадів морозцеві й першому снігові, що рівним пухким покривалом устелив землю. Поки сніг не згребли й не вивезли за місто, професор поспішав використати його на сто процентів: щоранку виносив у двір тазик з водою і тут же, перед вікнами всього будинку, роззувався й роздягався до трусиків. Вдоволено крекчучи, натирав собі снігом груди, спину, щоки. Міцне, як тумба, тіло його спалахувало гарячим жаром, червоне татаркувате обличчя сяяло від радості. Зігрівшись, професор витирався шорстким рушником і починав розминку: робив кілька різних спуртів — біг на місці. Він так підкидав коліна й молотив ногами, що сніг звивався над ним білою курявою. Потім Гай-Бичковський переходив до розміреного бігу — легким підтюпцем мчав до стадіону і назад. У дворі він зупинявся, кидав собі на спину сніг або натирав розпашіле обличчя — і мчав далі. Чорні труси у нього прилипали до мокрого тіла. А у вікнах будинку мало не продавлювали скло чиїсь розплескані носи й губи — то виглядали дітлахи й мамуні. Вони пересміхалися, когось викликали з кухні: «Дивись, дивись, Кузику, що професор наш виробляє!» Люди собі потішалися, а професор ніби й не помічав того, босий бігав по снігу, пирхаючи білою парою.