Читать «Женя і Синько» онлайн - страница 85

Чортик чомусь посмутнів, задер мордочку і з нудьгою втупився на місяць. Про що він згадував зараз — хтозна. Може, й насправді у нього була велика рідня, бородаті дядьки й діди, і в ці світлі місячні ночі вони справляли гуртом веселий шабаш у лісі? Хтозна. Видно було, як від спогадів очі в Синька загорілися ще дужче — глибоким зелено-морським вогнем.

— Слухай, Синько, — кинула Женя, щоб повернути його думки на інше. — Це добре, що ти прийшов. Допоможи мені. Післязавтра у мами іменини. Який сюрприз придумати?

Синько вишкірив на неї зуби і деякий час німо сидів, тільки морщив свою хитру волохатеньку морду. Потім стукнув кулачком по підвіконню й сказав:

— А я знаю, що ти хочеш! Знаю!

— А що? Скажи! Ти завжди вгадуєш мої думки.

— Ти хочеш того, сама не знаєш чого, щоб було таке — чортзна-яке. Правда?

— Ай, відчепись! Я з тобою серйозно, а ти…

— І я серйозно! Зараз принесу. Посидь!

Він цокнув ногами й свічкою знявся вгору. Кімната була вщерть налита молочно-голубим сяйвом, і в тому сяйві тільки заіскрився за чортиком слід, наче пролетіли з мерехтінням сніжини.

Де він був і скільки блукав — Женя не уявляла собі. Тепла м’яка дрімота знов почала підкрадатися до неї. Та от колихнулася штора, і Синько, як грудочка холоду, гупнув на ліжко. Покректав, відхукався з морозу і тицьнув їй у руки щось тверде й холодне — наче мерзлу картоплину.

— Що ти приніс? Я не бачу.

— От не баче, сліпко! Дивись! — Чортик розтулив долоньки, і в його жмені холодним вогнем заряхтіля жарина. Світло упало на той клубочок, що він приніс. І клубочок виявився… знаєте, чим? Цибулиною. Звичайною невеличкою цибулиною, внизу висіла навіть китичка корінців, а до них поприсихали клубочки землі.

— Цибуля, — розчаровано протягла Женя. — Що з нею робити?

— А ти не спіши! — буркнув Синько. — Посади у горщечок, це раз. Постав на вікно, це два. І третє — поливай теплою водою. Тоді побачиш…

— Добре. Я так і зроблю. Тільки ти не хитруй, а покажи, що в тебе за вогник. Ну, чого набурмосився?

— Бо не можна! — сказав Синько й сховав кулачок за спину.

— Це мій секрет.

— Покажи! В тебе й так багато секретів!

— А будеш мовчати?

— Питаєш! Ми ж з тобою давно домовились.

— Ну тоді… Тільки тс-с-с! Дивись: це маленьке бугало. Мій вогник, що передав мені дід (я тобі вже розказував). Ось…

Він розтулив жменю, а там — світлячок. Живий, опалово-синій. Він світився, наче крижинка. Здавалося, той світлячок був холодний, з морозу, і міг розтанути в червоних долоньках Синька.

— Гарне бугальце! — прошептала Женя.

— Тс-с-с! Мовчи! Слухай, що далі казатиму. У ньому, в цьому маленькому бугалі, моє життя. Там, всередині, заховане. Дід казав: якщо я загублю бугало і якщо хтось знайде його й розтопче, я вмру…

— Ти що? Це вигадки!

— Еге, вигадки. А я боюсь. Підстав вухо, по секрету скажу: я ховав своє бугало в лісі, в Пущі-Водиці, в одному корчі. А там, я вже казав тобі, пісок почали копати, кар’єр. І куди я не кидався по лісу — скрізь газети й консервні банки. То я сюди прибіг, у місто, і тут заховав бугало — близенько…

— Де? — нашорошилась дівчина.