Читать «Женя і Синько» онлайн - страница 86

Віктор Близнець

— Ні! Цього я нікому не скажу! Я останній Синько. Якщо вмру, більше Синьків не буде.

— Не бійся. Поки ми вдвох, ти ніколи-ніколи не вмреш. Я тебе захищатиму. Добре?

Синько буцнув її головою — жартуючи; на його мові це означало: спасибі.

Місяць тим часом сховався за димар сусіднього будинку. Була вже, мабуть, пізня година. Женя покрутила в руках цибулину, подумала, куди сховати, і поклала її поруч, біля подушки, витиснувши кулачком ямку.

— І я одного боюсь, — зітхнула вона крізь дрімоту.

— Кого? Бена?

— Та ні! — злегка пересміхнулася. — Снився мені той Бен! Ми з ним посварились. Навіки!.. Я боюсь іншого. Післязавтра у нас мамине свято. Знаю, гарно буде: гості, музика, сміх. А тільки тато… Вип’є трішки, візьме когось за полу і як заведеться!

— Не бійся! — таємниче шепнув Синько. — У мене ліки для нього є. Одворотне зілля.

— Яке, яке зілля?

— Одворотне. Порошечку такого натовчу.

— Ні, ні! — злякалась Женя. — Не треба ніякого порошечку. Ти такого натовчеш, я знаю!

— То давай інакше зробимо. Я сяду на серванті в куточку, щоб мене ніхто не бачив, і дивитимусь за твоїм Цибульком. А в мене око таке — за ким дивлюсь, той сидить смирно-смирненько, як заворожений, і на трибуни його не тягне. Домовились?

— Згода! — кивнула Женя.

Синько махнув їй лапкою: на добраніч! Підскочив і шмигнув у вентиляційне віконце, за ним тільки пронеслись сріблясті морозні іскри.

А Женя глянула на білі сніги за вікном, на сонні дерева, на місячне світло, що лилося з-за даху будинку, зітхнула, повернулась на правий бочок — і заснула.

…І от сіли гості за стіл. Спустився з третього поверху професор Гай-Бичковський, осяяв кімнату червоним рум’янцем. Притягла свою радіолу Ізольда Марківна, сказала: «Громадяни, у мене такі пластиночки — закачаєтесь!» (Після візиту вона підтримувала тісні зв’язки з Жениною матір’ю). Вмостилась Ізольда біля професора, а поруч посадила свого чоловіка — похмурого плечистого атлета, стриженого під бокс (отого, за яким ганявся кабан у лісі). Далі красувалась товста, пишнощока Стелла — друкарка з маминої роботи — та ще кілька дівчат із бюро (серед них притулилась і Женя). Сиділи й татові друзі — солідні дядьки-реставратори поруч зі своїми не менш солідними дружинами. А в центрі столу — мама. Така щаслива й збентежена! У білій вишитій блузі, з кулоном на грудях, трохи підпудрена й напахчена. А зачіска! Як на вітрині — висока, гарно викладена. Мати, здається, ще ніколи не була такою святково-молодою. Батько сидів поруч, теж як іменинник. Все покахикував, пригладжував рукою м’яке шовкове волосся та поправляв окуляри.

Нарешті налили першу чарку. І професор виголосив урочисту промову про жінку, про її роль у сімейному та громадському житті, про те, що Марс тільки тому мертва планета, що туди не догадалися послати декого з українського радіо (професор ласкаво глянув на друкарок). Словом, за іменинницю!

Випили.

І тоді підскочила Ізольда Марківна, вся в янтарних прикрасах, схожа на одну із тих марсіанок, про яких тільки що згадував професор. Ізольда Марківна попросила уваги: