Читать «Біла сукня Попелюшки» онлайн - страница 11

Він відійшов від вікна. Уздовж стіни кімнати тягнувся робочий стіл. На столі лежали пластини рожевого та ясно-зеленого прозорого каменю. Нефрит, здогадався Павлиш. На одній із пластин було накреслено малюнок — птах із широкими крилами. Нефрит тепло світився у відбитому сонячному світлі. Раковина, схожа на половинку велетенського волоського горіха, кидала на стелю перламутрові райдужні відблиски. Ван розкладав пошту на купки. Другий стіл було присунуто до бічної стіни навпроти ліжка. Над столом було кілька полиць. До стосу мікрофільмів на другій полиці було притулено фото Марини Кім у рамці з нефриту. Рамка була вирізана надзвичайно майстерно, погляд заплутувався в складному візерунку. Павлиш відразу впізнав Марину, хоча в пам’яті вона залишилася у білому завитому парику, який надавав рисам обличчя нелогічність, підкреслюючи невідповідність між розрізом очей, лінією вилиць і пишними білими кучерями. Справжнє волосся Марини було прямим, чорним, коротким.

Павлиш обернувся до Вана й побачив, що той перестав розкладати пошту і спостерігав за ним.

Двері відчинилися й увійшов чоловік у блакитному халаті й хірургічній блакитній шапочці.

— Ван, — сказав він, — невже пошту привезли?

— Як у вас справи? — спитав Ван. — Краще йому?

— Ласти є ласти, — відповів чоловік у блакитному халаті. — За один день не вилікуєш. Так що ж із поштою?

— Зараз іду. Трохи залишилося.

— А мені що-небудь є?

— Почекай трохи.

— Чудово, — вимовив хірург. — Іншої відповіді від тебе й не чекав. — Він пригладив короткі вусики, провів долонею по вузькій борідці. — Ви вантажівкою прилетіли? — обернувся він до Павлиша.

— Так. Замість Спіро.

— Дуже приємно, колеґо. Надовго до нас? А то підшукаємо вам роботу.

— Приємно усвідомлювати, — сказав Павлиш, — що, куди я не потраплю, мені відразу пропонують роботу, навіть не запитуючи, чи добрий я працівник.

— Добрий, — переконано заявив хірург. — Інтуїція нас ніколи не обманює. А я Єрихонський. Мій прадід був священиком.

— А чому мені про це треба знати?

— Я завжди кажу так, представляючись, щоб уникнути зайвих жартів. Це церковне прізвище.

Павлиш знову поглянув на фотографію Марини Кім, немов хотів переконатися, чи не розчинилася вона. Скоро він її побачить. Може, через кілька хвилин. Чи здивується вона? Чи згадає гусара Павлиша? Звичайно, можна запитати Вана, але не хочеться.

— Все, — підвів риску Ван, — ходімо. Ви йдете з нами, Павлишу?

Вони ступили в просторий зал, освітлений низкою вирубаних у скелі вікон. Підлога залу вкрита блакитним пластиком. У далекому кінці стояли довгий стіл і два ряди стільців, ближче до дверей — стіл для пінг-понгу з провислою сіткою. Ван поставив сумку на стіл і почав послідовно, немов виконуючи ритуал, виймати стоси пошти й розкладати їх у ряд.

— Я покличу людей, — запропонував Єрихонський.

— Самі прийдуть, — відповів Ван. — Не квапся.

Але Єрихонський його не послухався. Він підійшов до стіни, відсунув кришку невеликої ніші й увімкнув дзвінок, звук якого переривчасто понісся по коридорах і залах Станції.

Над пінг-понговим столом в ряд висіли портрети, ніби портрети предків у фамільному замку. І це було незвичайно. Павлиш почав роздивлятися їх.