Читать «Біла сукня Попелюшки» онлайн - страница 10

Дімов допоміг Павлишу закріпити кисневу маску.

— Сподіваюся, ви у нас затримаєтеся на кілька днів?

— Дякую, — відповів Павлиш.

Він увімкнув обігрів у комбінезоні та поправив теплий шолом. Кисень поступав нормально. Костюм Дімова був вузькуватий, але загалом у ньому було зручно. Павлишу хотілося запитати про Марину Кім, але він стримався. Тепер Попелюшка нікуди від нього не дінеться.

Вони вийшли на гладку, ніби відшліфовану поверхню острова. У ста метрах за долинкою піднімалися стіною обривисті скелі. По інший бік починався океан, хвилі прибою розбивалися об чорний берег, здіймаючи стовпи білого пилу. Павлиш поправив шоломофон, щоб посилити шум прибою, але доносився він глухо, неадекватно силі хвиль — звуки гасли в розрідженому повітрі. Сіра напівпрозора хмарка закрила на хвилину сонце, і тіні, різкі та глибокі, стали м’якше.

Ванчидорж пішов уперед, закинувши на плече пакунок із поштою. Дімов відстав. Він закривав люк вантажівки. Ванчидорж увійшов до тіні від скелі й розчинився в ній. Павлиш пішов слідом за ним і опинився перед металевими дверима, що повільно відповзали вбік, приховувуючи вхід у печеру.

— Заходьте, — запросив Ванчидорж, — застудимо камеру.

Павлиш озирнувся. Великий білий птах поволі спускався до Дімова, і Павлиш ледь не крикнув йому: «Обережно»! Дімов бачив птаха, але не збирався ховатися.

Птах зробив коло над головою Дімова, і той підняв руку, ніби вітаючи його.

У птаха були величезні крила й маленьке пухнасте тіло.

— Ви їх підгодовуєте? — запитав Павлиш.

— Певна річ.

У Ванчидоржа була неприємна манера саркастично гмикати. І незрозуміло було, сміється він чи гнівається.

Трохи вище першим показався другий птах. Він склав крила і м’яко спланував, усівшись на скелю поряд із Дімовим. Дімов простягнув руку й поторсав птаха по шиї.

— Ходімо, — повторив Ванчидорж.

Усередині Станція була влаштована зручно. Зали просторої печери були перетворені на житлові й робочі приміщення, і Павлиш згадав страшні картинки до роману Жуля Верна «Таємничий острів», герої якого любили діловий комфорт. Павлиш подумав, що в його кімнаті має бути вирубане в стіні вікно, в яке вриватиметься океанський вітер.

Дімов сказав:

— У нас із житлом тут туго. Минулого місяця приїхала група фізіологів, шість чоловік, зайняли всі вільні приміщення. Вам доведеться пожити в кімнаті з Ваном. Ви не заперечуєте?

Павлиш поглянув на Ванчидоржа.

Той відвернувся до стіни.

— Я, зрозуміло, не заперечую. Але чи не заважатиму…

— Я рідко буваю в кімнаті, — швидко відповів Ван.

Кімната Ванчидоржа була простора — не пара коміркам на інших станціях. У товщі скелі було вирубано високе вузьке вікно, крізь яке вривалося сонячне світло.

— Ось ваше ліжко, — сказав Ван, вказуючи на справжнісіньке, в міру широке, зручне ліжко, спинкою якого служила порізана складним візерунком зеленувата кам’яна плита.

— А ви? — спитав Павлиш. Другого ліжка в кімнаті не було.

— Принесу. Не встиг. Вас ніхто не чекав.

— Ось я й спатиму на тому ліжку, яке ви принесете, — вирішив Павлиш. — Гостинність не повинна супроводжуватися жертвами.