Читать «Біла сукня Попелюшки» онлайн - страница 12

Похмура вилицювата людина років сорока, з наполегливими світлими очима. Іван Грунін. За ним старий, очі якого затінені густими кущистими бровами, — Армен Геворкян. Наступний портрет зображував зовсім молодого хлопця з дивовижними блакитними очима й гострим підборіддям. Драч. Щось об’єднувало цих людей і робило близькими, шанованими на цій Станції. Вони зробили щось важливе в тому, чим займаються інші, може, вони були дружні з Дімовим чи Єрихонським… Зараз прийдуть люди, які почули дзеленчання дзвоника. Увійде й Марина. Павлиш відійшов чимдалі від пінг-понгового столу, але не спускав очей з довгого блакитного конверта, який призначався Марині. Він лежав поверх найтоншої купки.

Першими в залі з’явилися два медики в таких же блакитних халатах, як Єрихонський. Павлиш намагався не дивитися на двері й думати про сторонні речі: наприклад, чи зручно грати в пінг-понг при такій малій силі тяжіння? Чи то треба обтяжувати кульку, чи то звикати до уповільнених стрибків. Рухи в людей на Проекті були куди плавнішими й ширшими, ніж на Землі.

Медики відразу кинулися до столу, але Ван зупинив їх:

— Почекайте, поки всі зберуться. Ви ж знаєте…

Ван явно був формалістом і прихильником ритуалу.

На мить Павлишу показалося, що увійшла Марина. Дівчина була чорноволосою, стрункою, смуглявою, але на цьому її схожість з Мариною кінчалася. У неї було мокре волосся, а біле сарі подекуди прилипло до вологої шкіри.

— Ти обов’язково простудишся, Сандро, — сварливо сказав Єрихонський.

— Тут тепло, — відповіла дівчина.

Говорила вона повільно, немов згадувала потрібні слова.

Потім глибоко зітхнула, відкашлялася і повторила:

— Тут тепло, — дзвінкіше, ніж уперше.

Зал наповнився народом. Люди були в робочому одязі, ніби на секунду відірвалися від справ і негайно повернуться до них. Павлиш крутив головою, йому здавалося, що він упустив, втратив Марину, що вона вже в залі.

Ван священнодіяв. Він посунув купку офіційної пошти Дімову, потім почав брати листи й пакети з найбільшої пачки, читати вголос прізвища адресатів. Ця процедура явно була освячена традицією, ніхто не ремствував, окрім Єрихонського, який виявився записним бунтарем.

Люди підходили, брали листи й пакунки для себе та для тих, хто не зміг прийти, і натовп, оточуючий Вана, поступово розсмоктувався, люди влаштовувалися зручніше, щоб прочитати листа, або поспішали піти, щоб наодинці прослухати плівку. Купки добігли кінця. Марини Кім в числі адресатів, імена яких називав Ван, не було. Ван узяв передостанню пачку, простягнув Сандрі.

— Для морської станції, — сказав він. — Там є й тобі посилка.

Потім він поклав руку на останню, тонку пачку листів, на блакитний конверт Марини Кім.

— З Вершини нікого? — запитав він. І тут же додав: — Я сам віднесу.

«Звичайно, — подумав Павлиш, — ти зробиш це з задоволенням». Він подумав, що Марина без усяких до того підстав поступово перетворює його, бравого далекольотчика, у банального ревнивця.