Читать «Біла сукня Попелюшки» онлайн - страница 9

Він знав, що Станція веде вантажівку, і чекав, коли пролунає знайоме шелестіння, що означає, що смуга вільна для пілота.

Чорні крапки виникли на поверхні океану. Із сітки приймача донісся сухий шум.

— Станція, — покликав Павлиш. — Станція, йду на посадку.

— Що у тебе з голосом, Спіро? — запитали знизу.

— Це не Спіро, — відповів Павлиш. — Спіро пішов на Сентиперу.

— Ясно, — сказала Станція.

— Переходжу на ручне керування, — попередив Павлиш. — Машина перевантажена. Аби не пролетіти мимо.

Справа над пультом на екрані повільно обертався глобус планети, і чорна крапка над глобусом — вантажівка — поступово зближалася з зеленим вогником Станції.

— І не мрій, — відповіла Станція.

— Не турбуйтеся, — сказав Павлиш. — Я з Далекого флоту. На цих вантажівках налітав більше, ніж Спіро.

Група островів, розсіяних по пласкій гладі океану, пройшла внизу. На горизонті в серпанку лежала Станція. Вантажівка занадто повільно втрачала висоту, і Павлиш на мить вимкнув автоматику, дав гальмування. Його втиснуло в крісло.

Павлиш знову клацнув рубильником на пульті зв’язку.

— Що одягати? — поцікавився він. — Яка у вас погода?

Він увімкнув відеофон. На екрані виникло широке пласке обличчя поголеної наголо людини. Очі його були вузькі, до того ж примружені, тонкі брови стояли галочкою, і взагалі він являв собою образ Чингісхана, що тільки-но дізнався про поразку його улюблених тисяч біля стін Самарканду.

— Хто таких присилає? — запитав Чингісхан, очевидно, маючи на увазі Павлиша.

— Я заощадив півтонни пального, — скромно відповів Павлиш. — Я привів корабель на годину раніше терміну. Вважаю, що не заслужив ваших докорів. Так що ж ви одягаєте, коли виходите на свіже повітря?

— Там Спіро усе своє залишив, — сказав Чингісхан.

— Сумніваюся, що влізу в його костюм.

— Добре, через три хвилини я буду у вас.

Павлиш відстебнувся, встав з крісла, дістав із бічної ніші пакунок із поштою, обтрусив пил з костюма. Рухатися було легко, тяжіння на планеті не перевищувало 0,5. Люк у кабіну керування від’їхав убік, увійшов Чингісхан в утепленому комбінезоні, з кисневою маскою, що закривала пів-обличчя. Услід за ним в кабіну втиснувся високий сухорлявий чоловік з бляклими очима під густими чорними бровами.

— Здрастуйте, — вітав їх Павлиш. — Я випадково опинився на планетоїді, коли Спіро був вимушений відправитися на Сентиперу. І він попросив йому допомогти. Я доктор Павлиш.

— Моє прізвище Дімов, — відрекомендувався худий чоловік. — Димитр Дімов. Я керую тутешнім відділенням нашого інституту. Ми, коли дозволите, колеґи?

Він вказав тонким довгим пальцем піаніста на змію й чашу на грудях Павлиша, якраз над планками з назвами кораблів, на яких Павлишу доводилося служити.

— Ванчидорж, — представив Дімов Чингісхана. І відразу продовжив: — Ви одягайтеся, одягайтеся. Ми вам дуже вдячні. У нас завжди виникають деякі труднощі зі Спіро. Він дивовижна людина, добра, відмічена чудовими діловими якостями. Його з величезним трудом відпустили до нас з Місяця…

Чингісхан, тобто Ванчидорж, гмикнув, виражаючи таким чином незгоду зі словами свого начальника.