Читать «Біла сукня Попелюшки» онлайн - страница 8

— Майже.

— Так от, ти мені зобов’язаний. На Сентипері в другому пакгаузі лежать запасні контейнери. Я не знав, що вони знадобляться, але нікому не віддав. Я передчував, чим усе скінчиться. Ти летиш на Сентиперу, витрачаєш день, щоб вибити їх у Геленки. Спочатку вона тобі скаже.

— Не бентеж людину, — зупинила його Ніночка. — Невже комусь не ясно, що це не твої контейнери?

— Мої!

— Чужі, — підтвердив механік Ахмет.

— Вони більше ніж мої! — обурився Спіро. — Без них усе загине, без них зупиниться робота всієї лабораторії. Замре наукове життя на цілій планеті.

— Ось і лети сам за своїми контейнерами, — сказала Ніночка.

— А хто відвезе вантаж на Проект? Ти?

— Ти знаєш, що тут усі зайняті.

— От саме про це я й кажу.

Спіро підійшов до столика, за який сів Павлиш, і кинув перед ним великий тугий пакунок.

— Це тобі.

Пакунок розкрився, і з нього випало кілька листів і пакетів. Конверти, мікрофільми, відеокасети повільно розповзалися по полірованій поверхні й намагалися сплигнути на підлогу. Павлиш з буфетником кинулися збирати їх і запихати назад в пакунок.

— Завжди він так з поштою поводиться, — сказала Ніночка. — Стільки шуму, а потім кине усе і втече.

Павлиш укладав листи. Спіро був кумедний. Ще тиждень на планетоїді не витримати. Може, ризикнути й злітати на Сентиперу?

— Ось іще один упав. — Ніночка передала Павлишу вузький конверт з відеолистом. На конверті було написано: «Проект-18. Центральна лабораторія. Марині Кім».

Павлиш три рази повільно перечитав адресу, потім акуратно поклав конверт у пакунок.

— Отже, так, — вирішив Спіро, — я зараз сходжу на Сентиперу. Без контейнерів мені краще не повертатися. Ти не знаєш Дімова! І краще тобі ніколи його не знати. Часу в мене двадцять хвилин. Зараз я дам тобі список вантажів, покажу, де пришвартована моя шхуна, потім ти отримаєш овочі в садівника, усе навантажиш і відвезеш на Проект. Не турбуйся, вантажівка на автоматиці, мимо не провезе. Ясно? Тільки не впирайся, бо все вже вирішено, і ти не маєш права підвести старого друга.

Спіро погрожував, благав, переконував, махав руками, бігав по буфету, обрушував на Павлиша лавини фраз і знаків оклику.

— Та послухайте, нарешті! — гаркнув Павлиш на всю міць свого неабиякого голосу. — Я згоден летіти на Проект! Я й без ваших умовлянь вирішив летіти на Проект! Врешті-решт, я, може, давно мріяв полетіти на Проект!

Спіро завмер. Його чорні очки зволожилися. Він поперхнувся, але тут же впорався зі своїми почуттями і швидко промовив:

— Тоді ходімо. Швидко. У нас кожна хвилина на рахунку.

— Правильно зробите, що полетите, — сказала Ніночка. — Я сама б полетіла, тільки ні́коли. Там, кажуть, такий океан…

* * *

Вантажівка вийшла до планети Проект-18 з неосвітленого боку, і минуло кілька хвилин, перш ніж сонце, назустріч якому мчала вантажівка, освітило нескінченний рівний океан. Павлиш погасив перевантаження і перейшов на стабільну орбіту. Потім, клацнувши тумблером, вийшов на зв’язок зі Станцією.