Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 69

Говорили про всячину й похмелялися.

Проте цеховим братчикам впиватися не можна було, бо їх іще ждали збори. Тому вони й похмелялися, так сказать, обережно, знаючи, що за ними наглядають братчики з цехової ради. Помітивши, що хтось із цехових братчиків забагато випиває, вони підходили до нього, нашіптували йому тихесенько щось до вуха, що примушувало такого братчика насторожуватися й не розганятися до чарки.

Обід скінчився доволі пізно, і коли гості подалися додому, а жіноцтво, знаючи, що чоловікам слід почати збори, й собі перейшло до другої світлиці, цехмайстер, кахикнувши значуче, підвівся з лавиці.

— Рачив Господь вельцемилостивий діждатися нам сьогоднішнього дня, і ознаймую вам усім, жи відкриваю збори нашого шевського цеху…

Тут Зінько миттю розгорнув цехову корогву й поставив її на покутті під божником. Першою справою було обрання цехмайстра на наступний рік. Тут усі братчики закричали в одно, щоб цех-майстром був і далі Безвухий. Така однозгідність братчиків вельми зворушила пана цехмайстра, й він розкланювався на всі сторони та дякував за честь і пошану. Так само скоренько братчики обрали й цехову раду.

Опісля два братчики взяли під руки й вивели на середину гостинної молодого челядника Омеляна. Почалася церемонія визволення з челядництва у майстри та прийняття Омеляна, як майстра, в шевський цех. Цехмайстер підійшов повагом до челядника, поклав йому руку на праве плачко і проказав урочисто, серед тиші, що настала в гостинній.

— Челядник Омелян, син міщанина Семена Вербового, визволяється сьогодні своїм коштом у шевські майстри…

— Хай живе новий майстер! — заволали братчики.

— Чи хочеш, майстре Омеляне Вербовий, належати до нашого цеху? — питав цехмайстер.

— Хочу.

Тоді до Омеляна підійшов Зінько з корогвою, і майстер поцілував краєчик корогви, а за старим цеховим звичаєм, укинув золоту монету до цехової скарбонки.

Цехмайстер потиснув руку Омелянові, а за ним підходили братчики та поздоровляли Омеляна з його визволенням у майстри.

Обміркувавши ще декілька справ, що їх, як правило, вирішували цехові збори, пан цехмайстер порушив знову справу забраного млина.

— Вельми нас болить, достойні братове, жи минуло багато років із того часу, коли райця Коцюба загорнув нам безецно млина, привласнив його собі й не рачить нам його віддати.

— Що каже суд? — загомоніли братчики.

— Нічого, — розвів руками пан цехмайстер.

— Як це нічого? — заволав голосно хтось із молодших братчиків, — адже ж наш позов був внесений вже давно. Доки ж можна ждати?!

— Це правда, що позов був унесений ще за життя покійного гетьмана Мазепи, — говорив пан цехмайстер, — ви, достойні братове, знаєте, жи райця Коцюба знається близько з полковними суддями, а тому нам так важко виграти наш позов.

— Крук крукові ока не виклює, — міркував голосно старий майстер Шило.

— Правда, правда, — сердилися цеховики, — що ми значимо для полкової знаті? В їхніх очах ми сірома… Коцюбові ж грошенята вони полюбляють кріпко…