Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 71

Поки пан цехмайстер успів розняти рота, Коцюба пройшов повагом по гостинній та підійшов до покуття. Тут він зняв свою боброву шапку, поклонився образам і, поклавши шапку на лавиці, розгладив свій пишний вус. На ньому аж миготів луданний жупан, червоніли сап’янці, а на руках блищали дорогі персні.

— Оце я завітав на ваші збори, — загомонів Коцюба, — щоб скласти вам моє уважаніє, бо ж вас вельце респектують у Глухові. Всі знають, жи ви кебетний люд, мислячий про публікум боно, а не якась вонптивна гуфа…

Прикинувши двоє слівець по-латині, райця ще більше збентежив цеховиків. Вони зметикували, що Коцюба прийшов, напевно, з якимсь лукавством, а то й з лихими намірами.

Перший отямився таки пан цехмайстер Безвухий.

— Вітаю достойного пана райцю в моїй скромній господі, — мовив він, кланяючися Коцюбі, — ми вельце раді, жи ви не погордили нами і власною зацною персоною зволили завітати. Чим хата багата, тим і рада, — підніс він чарку гостеві.

— За ваше і всіх цеховиків здоров’я! — підніс чарку райця.

— Пийте на здоров’я! — загомоніли братчики.

— Добряча у вас калганівка, — мовив райця, вихиливши чарку, та й став закусувати пиріжком, — добряча вельми, — говорив він, — така, що й на гетьманський стіл не соромно подати. Спасибі, що почастували… Я, так сказать, не буду вас довго клопотати. Дільце у мене маленьке до вас, — тут Коцюба й вийняв із кишені свого луданного жупана здорову папіряку з притороченою до неї круглою печаткою.

У пана цехмайстра похололо на душі. «Неодмінно якесь лихо», — мигнула йому думка.

Райця Коцюба розгортав неквапливо папіряку, споглядаючи при тому лукаво на цеховиків, котрі насторожені підходили й собі ближче до покуті.

— А що таке? — промовив пан цехмайстер, намагаючися бути спокійним, хоч тривога огортала його все більша й більша.

— Це, панове цеховики, декрет військового генерального суду, — став повагом мовити Коцюба, — за яким млин у літинському присілку належить мені з першим февралем цього Божого року. Генеральний військовий суд вас об том ознаймуєт, жеби ви, ані ніхто інший, не мав ніякого діла в дальшому до того млина, мені й моїм нащадкам належного, а хто чинитиме несубординацію тому декретові, буде під виною і неласкою військового генерального суду…

— Ох лишенько, — забідькалося жіноцтво.

— Що це, бгатці, за кага Божа на нас падає? — захвилювався старий майстер Юхим, відомий із своєї кумедної вимови.

— Ми ще не одержали такого декрету, — мовив стурбований пан цехмайстер.

— На днях його одержите, — говорив райця. — Я одержав його вчера, а знаючи, жи ви маєте нинька ваші збори, прийшов вам оний декрет ознайомити. Так отож, панове цеховики, млин тепер таки мій, і про нього забудьте. Проте, жеби ви не мали поганої мислі про мене, я даю вам сто червінців…

— Як це розуміти? — насторожився пан цехмайстер, підозріваючи знову якесь лукавство підступного райці.

— Зовсім просто. Військовий генеральний суд призначив мені млина. Жеби ви не були кривдні, я дарую сто червінців на ваш цех…

— Бгатці, — підвівся майстер Юхим, — не пгиймаймо його ггошей. Генегальний суд пгизнав непгавно млин гайці, і нам тгеба подати негайно супліку ясновельможному панові гетьманові.