Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 26
Святомир Фостун
— Вітайте, отче протоігумене! Як Господь вас милує?
І наказний гетьман пригорнув старенького монаха до своїх широких грудей.
— Слава Богові, держуся здоров’ям непогано, — мило всміхнувся протоігумен, а його погляд спочив уважно на молодому старшині, що не втекло від уваги гетьмана.
— Це Петро Черниш, син нашого генерального судді, — поклав гетьман руку на плече молодому старшині, — відданий мені козак серцем і душею. Знайомтеся, бо ж вам обидвом доведеться частенько зустрічатися.
— Радий вітати тебе, сину, — подав протоігумен старшині руку, яку той шанобливо поцілував. — Слава Богу, що маємо молодих людей, котрим добро нашої отчизни таке ж дороге, як і нам старим.
— Чи емісар уже приїхав? — звернувся потиху гетьман до протоігумена.
— Сьогодні вранці. Він дуже втомлений і спить у моїй келії, мов забитий.
— Хто ж це тим разом? — перепитав гетьман.
— Турецький паша, Ваша Милосте.
— Хто, хто?! — здивувався гетьман.
— Аскер-паша. Турецький генерал, а в нашому козацькому мирі Остап Мировський, що вийшов після Полтави з покійним гетьманом Мазепою на чужину.
— Он як! — продовжував дивуватися гетьман. — Пригадую собі його. Завзятий був козак і відданий безмежно покійному Мазепі. Виходить, що й надалі залишився твердим мазепинцем. Ну, що ж, він молодець, і мені приємно буде з ним зустрітися.
— Чи Ваша Милість зволять пригоститися нашою скромною вечерею?
— Ні. Спасибі, дорогий отче протоігумене. Хочу відразу приступити до діла. Та я й не голодний. Будь ласка, піди й розбуди пашу. Поки ми говоритимемо, то ознайом Петра з польською справою. Знаєш добре той клопіт, який підсунули нам поляки. Та не забудь розпорядитися, щоб візників і компанійців завели негайно до трапезної і добре нагодували. Не хочу, щоб хтось із них бачив, куди я пішов…
Гетьман іще розмовляв із Чернишем, а тим часом монахи вже запрошували гетьманських людей до трапезної на вечерю, так що скоро перед церквою опустіло, й тоді протоігумен, підійшовши до важкоцвяхованих церковних дверей, вийняв із кишені ключ і їх відчинив.
Увійшовши в церкву, гетьман і протоігумен тричі перехрестилися й низько поклонилися перед царськими вратами, а тоді скерувались за престіл. Тут протоігумен засвітив свічку, присвітив нею стіну й натиснув непомітну в ній залізну голівку. Нечутно відчинилися вузькі двері, за якими чорнів вузький прохід.
Взявши від протоігумена свічку, гетьман пройшов повільно кільканадцять кроків і увійшов у невелику каплицю.
На стіні висіло велике Розп’яття, а на вівтарі лежало куте сріблом Євангеліє.
Гетьман став навколішки й заглибився в молитві.
Молився довго…
По хвилині вчулися притишені кроки, й по східцях зійшов у крипту Аскер-паша, вбраний у звичайний, навіть убогий на вигляд, козацький подорожний одяг.
Гетьман підвівся.
Аскер-паша, підійшовши до нього, низько вклонився.
— Чолом б’ю Вашій Милості, — залунав його тихий, але бадьорий голос. — Дозвольте вам представитися: я емісар Ясновельможного Гетьмана Пилипа Орлика, турецький паша, а в козацькому мирі — Остап Мировський…