Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 24

Зиновій Любович добрів до бурси доволі пізньою ніччю. Ледве вирвався від украй розбавлених і підхмелених студентів, які ніяк не хотіли покидати пивної, незважаючи на вговорювання господаря, що йому пора її замикати.

Любович відчув, що голова почала ходити йому ходором й, опинившися на вулиці, з радістю втягнув у груди свіже морозне повітря. Побратимів годі було витягнути з веселого товариства, й Зиновієві довелося йти до бурси одинцем.

Там чекала його несподіванка.

Ввійшовши напотемки до своєї кімнати, розташованої на першому поверсі широкобокої бурси, Зиновій засвітив свічку й остовпів.

Біля столу сидів у кріслі незнайомий літній мужчина, дбайливо одягнений у чудово вишитий каптан, накинутий поверх камзоля зі золотими гудзиками. На плечах у незнайомця був широкий темний плащ, підбитий хутром.

Його гострий і, здавалося, трішки насмішкуватий погляд наче прорізував наскрізь студента.

— Бачу, що ви заскочені моєю такою пізньою візитою у вас, — промовив незнайомий по-українському до Зиновія, — але я в дорозі, й мій час обмежений. Не заставши вас тут, вирішив зачекати.

— Хто ви і як зайшли до моєї замкненої кімнати?..

— Хто я — це вам зараз же скажу. А до вашої кімнати такій людині, як мені, зайти дуже легко. За допомогою ось цих клірчиків. — Тут незнайомий витягнув із кишені цілу в’язку різних ключів і підкинув її в руці. — Ці залізячки допомагають мені відчиняти не одні двері. Але ви не хвилюйтеся, — заспокоїв він Зиновія, усміхаючись, — я ваш земляк і маю до вас маленьку справу.

Тут незнайомець устав і, підійшовши близько до Зиновія, проказав твердим півголосом:

— Вірю, що Венера, зоріючи на заході, засяє…

— Теж у темноті на сході, — докінчив із полегшею Зиновій.

Він заспокоївся. Незнайомий належав до мазепинців і був на службі гетьмана Орлика. Родину Любовичів пов’язувало з гетьманом далеке споріднення, а один із дядьків Зиновія, козацький старшина, вийшов із гетьманом Іваном Мазепою на еміграцію, служив опісля при Орликові, ходив таємним емісаром в Україну й був убитий москалями недалеко Києва. Мазепинство було сильно закріплене в родині Любовичів, то й не диво, що мазепинці на службі Орлика скоро нав’язали контакт із молодим Зиновієм у Галле і втягнули його до своєї політичної дії. До нього приєдналися пізніше Богдан Метелиця, Марко Хуторний і Афанасій Кваша. Й хоч він із ними і дружив, то Марко Хуторний і Афанасій Кваша не цікавилися політичними справами, до того ж уважали, що гетьман Мазепа таки був зрадником. Зиновій не дивувався, бо їхні родини були нагороджені за вірність цареві й одержали хутори на довічність — ті хутори, що були забрані в козацької старшини, яка вийшла з Мазепою на чужину.

— От і добре, — затер незнайомий руки. — А тепер будьмо знайомі. Я — Аскер-паша, емісар Його Милости гетьмана Пилипа Орлика.