Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 182

— Мої люди — ведмеді, сам знаєш. Коли б вони такими не були, то я не стягав би з України духовників та книжних людей, щоб їх учили. Це теж одна з причин, що Україна мусить залишитися у складі моєї імперії, щоб ваші люди цивилізували моїх ведмедів. Ти говориш про поневолення, а глянь, скільки твоїх людей є на різних високих становищах у моїй імперії. І буде їх іще більше.

— Ми, окремий нарід, государю. Ми волелюбний нарід — і хочемо волі, бо це наше право під Богом, Україна може жити у злагоді із твоєю імперією, помагати тобі, але як вільна країна, на кшталт європейських країн. Кажеш, що тобі неможливо її визбутися, так тоді погодися повернути всі наші втрачені права й вольності, приналежні нам згідно з Переяславською угодою, загарантуй нам їх, розв’яжи Малоросійську Колегію, дозволь вільним вибором обрати гетьмана, виведи хоч би частину свого війська з України і трактуй нашу землю, як скажемо, союзну країну. В такому характері буде можливе мирне співжиття наших народів тепер і в майбутньому.

— Вимагаєш од мене, Павле Леонтієвичу, неможливого. Права й вольності твоєї землі я можу загарантувати. Можна теж зробити перегляд Переяславських пунктів. Ти будеш гетьманом. Чого ж ти ще хочеш?

— Хочу, щоб Україна була вільною.

— Ти, вельми впертий, Павле Леонтієвичу, — нахмурився цар. У нього вже червоніло й смикалося обличчя. — Я роблю тобі уступки, як нікому раніше не робив. Навіть хитрунові Мазепі, а ти їх відкидаєш…

— Не можу, государю, їх прийняти, — говорив тихо Полуботок, — бо я вчинив би тяжкий прогріх супроти моєї вітчизни.

— Як ти смієш відкидати мої пропозиції, — вибухнув гнівом цар. Він зірвався зі стільця і забігав великими кроками по камері. — Знай, — закричав він до хворого гетьмана, — що я тебе згною тут, у в’язниці. На дибу тебе підійму, а зламаю твою впертість. Як смієш не слухатися мене, свого государя?!.

— За кров, жертви й муки мого народу, смерть мені не страшна, государю. Я скоро помру. Вкоротці, ми обидва станемо на Божому суді. Й тоді Бог розсудить Павла з Петром…

Цар спалахнув лютим гнівом.

Схопив обіруч палицю і ледь не кинувся на хворого гетьмана. Але стримався і, окинувши лютим поглядом Полуботка, круто повернувся й, відчинивши з розмахом двері, вийшов із камери. На коридорі він кинувся лупцювати палицею в’язничних сторожів, котрі проходили повз нього, й огрів по плечах в’язничного офіцера.

Хвилююча розмова з царем вельми розтривожила гетьмана.

Увечері того ж дня його схопив знову гострий серцевий приступ. Лікар натирав його похуділі груди якоюсь мастю та поїв зіллям.

Уночі гетьманові погіршало. Він гарячкував, зривався, марив.

Не полегшало гетьманові й наступного дня.

Він уже не впізнавав нікого. Розмовляв шепотом то хрипучим півголосом із духами Хмельницького, Виговського, Мазепи:

— Ви приходите по мене?.. Так, так, я піду з вами… будемо разом добувати волю нашій отчизні…. Поб’ємо Петра на голову… Він же Антихрист!.. Козаки мусять боротися за свої права, бо стануть московськими рабами. Й вічно ходитимуть в ярмі… Борони нас, Бо, — викрикнув наказний гетьман, підвівшися на ліжку. В тій хвилині він зойкнув і повалився на ліжко.