Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 180

Коли ж зривається хурделиця, тоді вона жбурляє у віконце пригорщами сипкого снігу й замітає його до самого верху.

Камера невелика.

В ній тверде ложе, стіл, стілець та залізне відро-потребник, що його щоранку виносять з камери в’язні-послужники. Двері окуті залізом. У них невеликий отвір, крізь який сторожили заглядають час до часу у камеру.

Та ще в камері є грубка, в якій слабувато топиться. Щоранку робочі в’язні приносять кільканадцять полін, розкладають вогонь і він, хоч слабуватий, рятує наказного гетьмана від стужі. Топили теж скуповато в інших камерах, і в’язні, хоч їм були видані захисні овечі тулупи, весь час мерзли.

Наказний гетьман з’єднав собі скоро довір’я в’язничного лікаря — німця, який заходив частенько в камеру, розповідав Полуботкові новини, а теж був особою, завдяки якій козацька старшина втримувала зв’язок між собою у Петропавлівській в’язниці.

До пізньої осени 1724 року наказний гетьман хоч і занепадав здоров’ям, але тримався. Завів собі своєрідний режим. Проходжувався по камері, читав Біблію, одиноку книжку, що її було дозволено йому мати в камері. Скільки разів він проміряв кроками свою камеру од столу до дверей і рахубу згубив. Мабуть, зайшов би пішком в Україну.

Ходив і думав. Часом думки не клеїлися, розбігалися. Інколи голова важіла довбнею, і гетьман не був у спромозі що-небудь мислити.

Після серцевих приступів, що схопили були Полуботка в новембрію, він почав чахнути.

Йому стало важко віддихати. Коло серця давило й щеміло. Наказного гетьмана схоплювала часто гарячка. Не міг їсти й уже з трудом, помаленько човгав по камері.

Дедалі серцеві приступи повторялися, й лікар розводив безрадно руками.

З колишнього повнотілого Полуботка залишився худощавий, вимучений і виснажений в’язень, із хворобливим блиском очей, від яких ніяково нітився комендант фортеці, який час до часу Навідувався до Полуботка.

Наказний гетьман відчував, що дні його життя почислені.

Просив лікаря, щоб повідомити старшину, а коменданта фортеці-в’язниці, щоб прислав священика-українця.

Сповідався довго й щиро.

Сивоголовий панотець Сава був зворушений і обтер сльозу. Ось, іще один борець за права козацького народу лежить на смертнім ложі.

Догоряє…

Чесний козак, який не лякався сказати цареві правду у вічі.

Через кілька днів після сповіді Полуботкові наче полегшало. Він зміг устати з ліжка й, опираючися на палицю, ступав крок за кроком по камері, на втіху лікареві.

Проте радість лікаря була передчасною.

У другій половині декембрія у наказного гетьмана знову почалися серцеві приступи й він дуже мучився, а часто і втрачав притомність.

Одного дня, коли лікар заходився коло хворого гетьмана, в камеру вскочив фортечний офіцер, відчиняючи широко двері. Згинаючися дещо, в камеру ввійшов несподівано цар Петро, в супроводі коменданта в’язниці.

Лікар зігнувся в низькому поклоні.

Цар окинув поглядом похмуру камеру й кивнув присутнім, щоб вийшли. Офіцер причинив тихо двері.

Цар підсів на стільці біля ліжка хворого.

— Сказали мені, що ти важко хворий, Павле Леонтієвичу, і я оце прийшов провідати тебе.