Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 178

Мордвинов повернув теж із нічим до Петербургу. Тайна канцелярія нагримала на князя Трубецького, а все, що було зібране й відносилося до справи Полуботка та генеральної старшини, передала імперському вищому судові.

Слідчі вельми тиснули генеральну старшину, щоб хоч що-небудь вирвати від неї про зв’язки Полуботка з Орликом і мазепинцями, але нічого від неї не вимусили. Апостол ще й розкричався одного разу на допитах, кажучи, що коли він перейшов од Мазепи до царя, то порвав раз назавжди з мазепинцями й не слід йому, вірному слузі государя, дошкуляти такою вигаданою справою.

— Як то вигаданою? — наїжився обер-секретар вищого суду. — Аджеж у нас письмові доказанія…

— Які? Те, що вигадав і написав там собі якийсь піп…

— От, від світлішого князя Трубецького подано свідчення київського сотника Хмурила, що в Києві він натрапив був на слід мазепинського шпига, котрий як інкогніто, приїздив у Малоросію.

— Як цей сотник такий кмітливий, — мовив із глумом Апостол, — чому ж він не схопив того шпига на місці?

— Виходить, що було невозможно ето сделать.

— Таким свідченням копійка ціна — знизив плічми Апостол. — Скажу одне, що наш наказний гетьман Павло Леонтієвич Полуботок служив вірою і правдою государю. Вельце це несправедливо, що він опинився у в’язниці. Хіба ж це злочин обстоювати права свого народу? Права гварантовані ще Переяславською угодою…

Граф Ягушевський охоче приказав би катам пополосувати нагаями впертого черкаса.

Та цар не велить.

У самого графа є теж грішки, котрі не дозволяють йому вельми гримати на Апостола. Хіба ж не брав він узятки з каси Миргородського полку, коли перебував в Україні? Апостол примкнув на це око і граф увесь час почувався ніяково, коли йому доводилося допитувати миргородського полковника. А що як Апостол розкаже, кому слід про його взятки? Помандруєш Павле Івановичу в Сибір, а чого доброго ще й на дибу можуть потягнути. Таки треба обходитися з Апостолом легко, — вирішив Ягушевський.

Молодих Чернишів та іншу молоду старшину полосували нагаями та погрожували, що візьмуть на дибу. Волелюбні козаки побачили в катівнях імперського суду московську жорстокість. Виновників, а то й невинних людей, били кнутом, ламали кості, обтинали вуха, парили кип’ятком, вбивали гвіздки в живе тіло, здирали шкіру. Ще жорстокіші катування були у страшному тайному приказі, про який самі ж москалі розповідали нишком лячні жахіття.

Військового кур’єра Якова Курпіку дуже побили. Йому пошматували шкіру нагаями і повибивали зуби. З побоїв він і помер у Петропавлівській фортеці-в’язниці.

За деякий час померли у в’язниці бунчуковий товариш Дмитро Володковський і генеральний писар Семен Савич, за яким дуже жалів наказний гетьман.