Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 166

Батько сотника, Демид Небаба, вже не займався торгівлею. Після смерти старого Евпраксія, йому дісталося чималеньке майно. Він розбагатів здорово, прикупивши багато землі, а за гетьманування Мазепи став сотником демидівської сотні. Коли ж Демид помер, сотниківство обняв його син Яків. Серед козаків, міщан і посполитих сотник Яків не втішався пошаною. Він підхліблювався москалям, а сотенна старшина вистерігалася сказати щось зайве в розмові з ним, знаючи, що сотник-донощик.

Сидів отож, пан сотник Яків Небаба у світлиці та й гомонів із демидівським панотцем Лукою, а щоб легко говорилося, обидва попивали малинівку.

— Воно, Якове, теє-то, — смакував малинівку панотець, — діло не зовсім ясне. Перекази та й більш нічого. А от ти, собственно, не чув…

— Чути не чув, — притакнув сотник, — алеж сотенний писар чув на власні вуха.

— Чув, недочув, перечув, — то, Якове, всяко буває. Скажемо, ти подаси теє-то, донос до Колегії. Там зараз же свидетелей требуватимуть. А що, як теє-то, свідки відмовляться від такого діла й скажуть, що вони нічого не знають і не чули?..

— Чому б вони мали відмовлятися від правди?

— А що як це все неправда, а тільки наклеп?..

— Не може бути, — перечив сотник. — Аджеж мій писар достоменно чув, як канцеляристи гомоніли між собою.

— Може мова була про когось іншого, а не про наказного?

— Хто ж інший міг би мати діло з Орликом, як не наказний? Та й хто відваживсь би на таке рискове діло?

— Бог святий знає, теє-то, — мислив голосно панотець. Він почувався ніяково і хвилювався, почувши, що сотник Небаба наготувався писати донос на наказного гетьмана про те, що він спілкується з Орликом. Склалося так, що сотенний писар демидівської сотні Кривий, одвідуючи своїх родичів у Глухові, зачув зовсім случайно розмову двох канцеляристів із військової генеральної канцелярії, котрі нишком гомоніли між собою, що начебто минулого року весною до наказного гетьмана приїжджав кур’єр гетьмана Орлика й що наказний мав зустрічатися з ним на своєму Крилівському хуторі. Повернувши з Глухова, писар розповів почуте сотникові, а цей зразу погнав гінця до київського полковника Танського. Полковник розпорядився, щоб сотник описав усе, що почув, і вислав донос до Малоросійської Колегії. Зайшовши до сотника по ділам, панотець Лука став одраджувати сотника Небабу від його замислу подавати донос на наказного гетьмана.

— Мислю, Якове, теє-то, — говорив панотець, — жи не слід тобі подавати донос на наказного. Він і так карається у в’язниці, а з ним і вся генеральна старшина. Канцеляристи могли верзти з похмілля, що їм налізло на голову. Ти ж не маєш нічого певного в руках.

— Алеж ясний пан полковник уже знає. Годі ж мені тепер довчати.

— Ясний пан полковник знає, але Малоросійська Колегія ще не знає. Відкликати все можна. Раз подаси на письмі, діло завертиться і піде в Петербург. Мислю, теє-то, жи то все якась видумка, а наш наказний матиме амбаранс великий.