Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 167

— Що тобі, панотче, так жалко наказного? — покосився сотник на панотця.

— Навіщо топити людину ще глибше?

— Як це топити? — наїжився сотник. — По-твоєму цар-батюшка не прав, що взяв під замок Полуботка і генеральну старшину?

— Не беруся судити діл Його Величества. Звісно він знає, що чинить. Коли ж ідеться про тебе, то я таки мислю, теє-то, чи справді тобі треба вмішуватися в те діло й писати на наказного те, чого ти не чув.

— Бачу, панотче, що ти заступаєшся вельми за Полуботка, — зиркнув сотник неприязно на панотця.

— Не заступаюся, — тихо одрік панотець, — а просто радю тобі, Якове, облиш те діло. Тобі, теє-то, немає ніякого діла до наказного гетьмана. Він тобі нічого злого не вчинив.

— Але я служу чесно й вірно Його Величеству!..

— Служба службою, це одне діло. Хвалю тебе за те. Донос — діло друге. Облиш те діло, Якове, чуєш…

Довго вмовляв панотець впертого сотника, щоб цей не подавав донос на наказного гетьмана. Врешті вони посперечалися і пригноблений панотець потюпав додому.

Пізно вночі, коли сотникова сім’я вже спала, сотник Небаба засів у світлиці і став компонувати донос на наказного гетьмана.

Була тиха літня безмісячна ніч. В селі вже втихла дівоча пісня.

Мовчазними темними тінями лягли довкола сотникової садиби могутні старі дуби, розпластавши свої рамена, а у світлицю крізь одчинене вікно вливався весь час запах квітів, що квітли тут же попід віконню.

Вже прокричали перші півні, а сотник усе ще писав.

Не помітив, як крізь одчинене вікно звелися на нього націлені пістолі.

З них глянула на сотника Небабу смерть.

Гримнули два постріли й сотник, зойкнувши, осунувся важким лантухом на долівку.

НЕВДАЧА

Шинкар зустрів гостей улесливо та низенькими уклонами.

— Вітайте, вітайте, достойні панове, в моїй убогій господі!.. Бачу, що ви втомлені здорово. Чи ж зволите відпочати? — наскакував пейсатий шинкар, розглядаючи з цікавістю небуденних гостей, котрі несподівано заїхали перед його корчму.

— Відпочити то можна, — загомонів кремезний, літній козак, багато одягнений, — спека, крий Боже. Тебе, шинкарю, як звать? — перепитав він.

— Хаїм, Хаїм, ясний пане, — гнувся шанобливо шинкар.

— Так ось, Хаїме, вели доглянути наших коней. Служку якого-небудь хіба маєш, ні?! Хай дасть коням їсти, а потім напоїть. Не слід їх зразу ж поїти, — остерігав козак.

— Буде зроблено, як велите, ясний пане, — розкланювався шинкар. — Гершку, Гершку! — загукав він у двір.

Через хвилину підбіг до нього рудуватий хлопчище, якому шинкар і звелів зайнятися кіньми.

Подорожні, стріпавши пилюгу з одягу, зайшли в корчму й розсілися на лавицях коло столу. Вони зневажливо розглядали шинкаря, який прийнявся стирати стіл брудною ганчіркою та крутили носами.

— Цей жидюга жахливо брудний, — скривився один із подорожніх, — та й шинок виглядає мов свинюшник.

— Тут і справді нехлюйно, — зауважив молодий чорновусий подорожній, — у нас, у Парижі, теж не бракує жидівських шинків, але там усе таки чистіше, як у цій норі.

Подорожні розмовляли свобідно по-латині, і шинкар розчарувався. Його вельми цікавили чужоземці і йому аж не терпілося, так хотів нав’язати розмову з козаком, який так само вільно розмовляв по-латині зі своїми товаришами.