Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 164

На дзвіниці забовкав тривожно дзвін.

Звідусіль бігли до панської економії селяни з вилами, косами, кийками. Тут і там виднів спис, старий мушкет або шабля.

Біля панської економії кипіла бійка. Двірська служба люто відбивалася від селян, що тиснули на неї звідусіль. Подвір’я економії загусло селянами, жінотою й дітворою, а весь зібраний люд галасував і лихословив ляхів. Як не відбивалася служба, проте її селяни скоро зім’яли. Серед клубочливого натовпу понеслися голосні зойки та передсмертне харчання. Це конали, пробиті вилами, двірські слуги, котрі найбільше давалися взнаки селянам-кріпакам. Декого з них тут же підняли на вила й він вився зі страшного болю та несамовито ревів. Іншим пов’язали руки і вони стояли злякано, лупаючи очима. Знали, що їм пощади не буде від розлючених селян.

— Що ж зробимо з ними? — звернувся сільський старшина до натовпу, показуючи на службу.

— Повістити їх собак!

— Вкинути в річку!..

— Скоротити їх на голову!.. Закричали селяни.

Налякана служба стала проситися.

— Змилуйтеся, люди добрі… Не губіть нас…

— Ви, падлюки, не мали ніколи милосердя над нами, — кричали селяни. — Хіба мало нагаїв ми витерпіли від вас?!

— Вбивати їх усіх не годиться, — мовив сільський старшина. — Кого треба, того вже й підняли на вила. А цим усім ми спишемо спину, так що пам’ятатимуть до смерти та й проженемо.

— Оце й діло, — зраділи молоді парубки. Вони зараз же повели пов’язаних слуг під конюшню і стали їх шмагати немилосердно нагаями.

З-під конюшні почулися переразливі крики й зойки.

Тут же натовп зашумів, затоптався на місці і почулися зраділі оклики:

— Знайшли!.. Знайшли!.. Ведуть!..

Кількох молодих парубків, озброєних хто списом, хто шаблею, кийком чи вилами, вели зв’язаного, товстопузого економа. В нього була розбита губа, з якої текла кров на порвану сорочку, з-під якої визирали волохаті груди, а з розпанаханої штанини виблискувало товсте коліно.

Парубки не переставали гамзолити економа попід ребра й він кричав і зойкав од болю. З усіх сторін понеслася лайка на економа.

— Чого це, ти, паноньку, не привітаєшся з добрими людьми? — підійшов до економа молодий селянин Павло Гуща.

— Чув, що сказав добрий чоловік? — штовхнув парубок боляче економа в живіт. — Зараз же ставай, тварюко, на коліна й поклонися доземно своєму бидлу, як ти нас називав.

Хоч і економ пробував опиратися, але його звалили на коліна й, нагнувши його опасисту шию, примусили економа кланятися селянам до самої землі під голосний регіт натовпу.

— Нижче, нижче, гни шию пане! — кричали селяни. — Аж до самої землі!

— Теперки, підповзи, паноньку до панотця, — приказували парубки, — й поцілуй його чоботи!..

— Та що ви, дітки? — ніяковів священик. — Не треба того чинити…

— Мовчіть, панотче, — мовив із серцем Гуща. — Вже призабули, як цей стерв’ятник зневажав вас та церкву замикав на колодку…

Економ червонів і плакав зі злости та немочі, але, підштовхуваний парубками, мусів повзти на колінах і цілувати запорошені панотцеві чоботи.