Читать «Колекція професора Стаха.» онлайн - страница 41

«Ось тобі й професор!» — подумав Шульга. Та не розчарувався: мабуть, цей непосидючий дідусь любить погомоніти з сусідами і знає таке, про що справжній професор не здогадається.

— Маємо таку справу, шановний, — почав без церемоній, — розшукуємо ми одну людину. Трапилось це тринадцятого травня. У під'їзді вашого будинку пограбовано чоловіка. Ми затримали злодія. Тепер шукаємо потерпілого. Знаємо, що звуть його Семеном, років йому приблизно тридцять, чорнявий, високий і довгоносий. Ішов він до когось із мешканців цього будинку. Чи не до вас?

— Сина в мене Семеном звуть… — смикнув себе за борідку старий. — Та я напевне знаю, не грабували його.

Майор насторожився.

— А може, він не сказав, не хотів хвилювати?

— А я не з нервових. І не криємось ми один від одного. Я Семена на ноги поставив і в люди вивів: доцент він, працює в університеті, квартиру нову одержав — чотири кімнати. А ми вже із старою доживаємо тут віку… — закінчив раптом непослідовно. Та, збагнувши, що не сказав головного, додав — Я й кажу: коли б із Семеном щось трапилось, я б знав. Та й не чорнявий він і не високий.

Шульга подумав: так, від дідуся навряд чи щось приховаєш, та все ж поцікавився адресою сина — мовляв, для порядку треба буде побалакати.

— Через два тижні… — відповів старий.

— Що — через два тижні? — не зрозумів одразу Шульга.

— А побалакати. Поїхав мій Сеня з дружиною і трьома дітками в Крим. Пансіонат там якийсь в Алуніті.

— Коли поїхали?

— Відпустка почалася, так відразу… тижнів зо три тому…

На цьому Семені слід було ставити крапку, і майор поцікавився:

— А більше у вас нема знайомих Семенів? Які б могли навідатися сюди тринадцятого травня?

Старий похитав головою:

— Нема.

— А може, є Семен, який тут живе чи вчащає до когось?

Шульга запитав «тут живе» про всяк випадок… Ще вночі вони дізналися в райвідділі міліції, що в домі на центральній площі не прописано жодного Семена.

— Вчащає?.. — Дідусь потер чоло. — Багато тут вештається — дім у самому центрі та й великий…

Шульга побував ще в двох квартирах останнього поверху, спустився нижче й натиснув на кнопку, біля якої була табличка: «З. Баркова».

Зоя Баркова була вдома. Працювала диспетчером у таксопарку, чергувала цілу добу і напередодні пізно повернулася. Зоя щойно прокинулась і встигла тільки вмитися. Вона відчинила майорові.

— Проходьте, — запросила, соромлячись свого ранішнього вигляду. — Я на хвилинку…

Хвилинка ця розтяглася на десять, зате Зоя з'явилася перед майором гарно вбрана й зачесана. Навіть губи підфарбувала. Намагалася триматись невимушено, та це їй не вдавалося, і вона раз по раз кидала на Шульгу тривожні погляди: чого завітав сюди цей незвичайний гість?

Майор спитав, чи є у Зої знайомий на ймення Семен? Назвав прикмети. Дівчина невизначено знизала плечима, мовляв, хто ж його знає, і здивувалася, чому її знайомі зацікавили міліцію.

Шульзі довелося все пояснити. Зоя не виняток — він розмовлятиме з усіма мешканцями будинку.

— Нема в мене таких знайомих, — відповіла Зоя.

— І все ж подумайте.

— І думати нічого.

— Тринадцятого травня когось із мешканців вашого будинку мав намір відвідати Семен… Сеня… Молодик років тридцяти. Я вже казав: чорнявий, високий і довгоносий.