Читать «Колекція професора Стаха.» онлайн - страница 40

— Я вас не знаю, ви — мене…

— Так-то воно так, — погодився Павло Петрович, — і рекомендував тебе Юзеф. А він поганих людей не рекомендує. Отже, якщо Рубльов справжній, даю двадцять п'ять.

— Тридцять п'ять тисяч доларів! — кинув Іваницький.

— Ризик… Ризикована справа, ікону доведеться вивозити за кордон, а це, сам розумієш, як складно!

— А мені плювати! — раптом розсердився Іваницький, та відразу дав задній хід: гарячковість у таких справах недоречна.

— А-а… — махнув рукою Павло Петрович. — Тобі плювати, а мені гроші платити. Добре, тридцять — і зваж, я щедрий.

— А я сьогодні поступливий, — повеселішав Іваницький.

— Все доларами не одержиш. Частину золотом.

— Цілком влаштовує. Але у нас є не тільки Рубльов…

— Наче я цього не знав! Давай, на все знайдеться свій покупець.

— Приємно мати справу з діловою людиною. — Іваницький налив коньяку, і вони цокнулись, скріплюючи угоду.

Шульга задумливо йшов центральною вулицею міста. Перша невдача спіткала його в ощадкасі. Балабан не збрехав: справді, тринадцятого травня ощадкаса виплатила одному з клієнтів рівно чотириста карбованців. Та встановити особу цього клієнта було неможливо — вкладник одержав гроші по книжці на пред'явника.

«Що ж, — тішив сам себе Шульга, — було б дуже просто: в ощадкасі тобі називають прізвище бандита, дають його адресу і навіть знайомлять із зразком підпису. І тобі залишається тільки викликати оперативну машину…»

Шульга подзвонив полковникові і доповів про невдачу. Але той не засмутився. Тільки поспівчував:

— Будинок на центральній площі великий — доведеться поморочитись. Я можу виділити вам на допомогу…

— Не треба, — не зовсім ввічливо перебив його Шульга. — Впораюсь і сам.

— А я хотів запропонувати себе на підмогу, — засміявся в трубку Козюренко. — Ну що ж, знімаю свою кандидатуру.

Він поклав трубку. Майор обтер хусточкою спітніле вухо. Незручно якось вийшло. Полковник сьогодні добре провчив його.

Шульга подзвонив до квартири на останньому поверсі. Певно, то була велика комунальна квартира — про це свідчили кілька кнопок дзвінків. Відчинив майорові дідок із сивою цапиною борідкою. Привітно всміхнувся і відступив, даючи дорогу.

Майор знав, що цей дім по війні відбудовувався з допомогою працівників університету. Звичайно, більшість з них уже одержали помешкання в нових комфортабельних будинках, та дехто ще лишився, і Шульга подумав, що дідусь — мабуть, університетський доцент чи професор.

— Пробачте, — почав, — я з міліції. Ми з'ясовуємо одну справу — хотів би поговорити…

Дідусь усміхнувся ще привітніше, грюкнув дверима й почимчикував коридором.

— Заходьте… заходьте, будь ласка. Справу на ногах не розв'яжеш, а ми — з відкритою душею…

Він посадив Шульгу на старомодний диван з високою спинкою, дзеркалом і поличками, а сам примостився навпроти на міцному, оббитому цератою дубовому стільці. Дивився зацікавлено і доброзичливо.

Шульга показав своє посвідчення. Та дідусь навіть не глянув на нього, назвався сам:

— Федір Якимович Перепелиця. Колишній столяр, а тепер пенсіонер. Часу в мене досить — отож слухаю вас.